+38 (0332) 24-24-97
+38 (0332) 24-12-61
wifi
img
img img
img

Твори переможців обласного літературного конкурсу “Думи і мрії” на кращий власний поетичний чи прозовий твір серед учнів 1-11 класів (2018 р.)

З волошковим відтінком у небі

Привітається місяць з-за хмар.

Більш нічого у світі не треба,

Лиш послати любові дар.

Зоресяйну комету щастя

Із розгону піймати за хвіст.

І поезії формулу скласти

Мов до миру і спокою міст.

Дігтярук Дарина, учениця 10 класу ЗОШ I-III ступенів – ліцей смт Луків Турійського району

Маку цвіт

Махрою тиші нива обгорта,

Акордом ніжним кволо колихає

Криваві квіти в сонячних житах.

У серці їх неначе біль ховає.

Цвіте так зранено моя земля,

Встила червоним жовте плесо поля,

І мов сестра, його дорога обняла,

Та листячком тремтить над ним тополя.

Сон-трава

Сни солодкі сині-сині –

Обриси самих небес –

На траву зелену кинув

Травень, маляр див-чудес.

Розгорнув свої полотна,

Акварель дощем розвів,

Вимальовував дзвіночками

Абажурчики в росі.

Данилюк Юрій, учень 10 класу ЗОШ м. Берестечка Горохівського району

Цікава історія про домашній телефон

Наш домашній телефон… Як давно і міцно ти увійшов до нашого повсякденного життя. Завдяки тобі ми вирішуємо багато питань на малій та далекій відстані, вітаємо рідних і близьких, дізнаємося у довідковій службі необхідну інформацію. Домашній телефон у нас все одно, як член сімї: має своє почесне місце, поруч з ним лежить блокнот і ручка. Телефон – перший помічник при виклику щвидкої допомоги, миттєво сприяє виконанню деяких невідкладних сімейних справ, робить нам великі послуги, а іноді завдяки йому відбуваються досить цікаві історії.

Наш абонементний номер ніколи не змінювався. Якось у квартирі пролунав дзвінок. Бабуся, піднявши слухавку, відповіла, що це саме та адреса, яка цікавить співбесідницю і слухає саме вона. Як виявилося, це телефонувала одногрупниця, яка організовує зустріч однокурсників. Ох і радісних емоцій було тоді! А спогадів, приємних розмов… Це ж через сорок років стаціонарний телефон приніс бабусі зустріч з молодістю!

А був у нас і незабутній смішний випадок. Помилившись номером, познайомились моя тітонька зі своїм майбутнім чоловіком. Призначивши день, в який мала забрати цінний пакунок, додзвонювач був приємно здивований, що на зустріч прийшла симпатична незнайомка, яка згодом стала його долею. Тепер їх сімейка щорічно святкує «іменини домашнього телефону».

Доводиться бачити, як дідусь або бабуся зазирають у блокнотик з телефонними номерами, який знаходиться поруч з апаратом. І часто вони сумно зітхають, кажуть, що у цих записах вже більше «мертвих» чисел, як «живих», і ті цифри вчать їх пам’яті про тих людей,що пішли у засвіти і пошани до них. Моя бабуся колись навіть зачитала вірш Ліни Костенко, в якому зміст такий:

Куди дзвонить? Там дзвонять тільки дзвони.

Але ж ті імена! Вони ж там не померли,

В старих записничках вони іще живі!

Думаю, що і в пам’яті моїх рідних ці номери живі.

Ще, будучи маленькою та дошкільням, мені було цікаво почути невидимого співрозмовника. А тепер я користуюся цим технічним засобом з друзями, однокласниками і, особливо, зі своєю прабабусею. Дорожу й шаную свій домашній стаціонарний зв’язок і хочу, щоб він був потрібний завжди і в місті, і в селі. Тож нехай телефонний зв’язок буде доступним завжди, і для тих, хто користується міжміськими або міжнародними розмовами.

Ці телефонні номери… Як приємно телефонувати, повідомляючи близьким та знайомим радісну звістку, а взамін на це отримати заряд позитивних емоцій. Ну і, звичайно, необхідно памятати про мистецтво спілкування і етикет, зокрема. Хочеться побажати усім, хто користується домашнім телефоном, слідкувати за своїм мовним запасом, щоб всі вважали вас приємним співрозмовником. А значить з нетерпінням чекатимуть на ваш дзвінок

Дацюк Ірина, учениця 9 класу ЗОШ с. Боратин Луцького району

Білочка

На деревах, у лісочку

Скаче білка по гілках.

На зеленому дубочку

Бачить – жолуді висять.

Під дубком ростуть грибочки,

Заховались у землі.

Білка їх збере швиденько

І сховає у дуплі.

Назбирає ще горішків,

Кошик шишок із сосни,

Щоб узимку ласувати

Аж до самої весни.

Католик Дарина, учениця 3-А класу ЗОШ № 1 м. Володимир-Волинський

Моя мрія

А в мене є мрія… Зустріти світанок в степу. Самій. Щоб отак: просинаюсь від теплого подиху вітру і перше, що бачу, – то ніжно-блакитне небо, а далі – безкрайній степ. Ніде нікого. Тиша. Спокій. І тільки чути спів пташок і шелест вітру…

А потім бігти, швидко бігти… І полетіти! Туди, до неба, до сонця!.. І жити! Тільки жити! Посміхатися новому дню, вдихати кожний аромат життя. Саме так і ніяк по іншому!..

Молитва зболеної душі

А спогади не дають мені спокою… Минуле не відпускає мене…

О, Волинь синьоока! Ти в моїх снах, моїх мріях, думках. У піснях, що зриваються мимоволі з уст моїх. І в сльозах, що не дають вдихнути.

О, Україно! Люблю тебе до болю! Душа моя з тобою. І серце…

О, Боже! Дай мені ще побачити Вкраїну, Волинь, моїх рідних і любих! Бо без цього не жити мені!..

Філософія мого життєвого шляху

…Я йшла. Першими сльозинками стікало дитинство. Але я йшла далі та вірила в те, що щось незвичайне і чарівне чекає мене попереду. І от те чарівне знайшла я: то Волинь, люба Волинь!

Але й тут відчувала: це минеться. Бо не може щастя бути довгим. Та я йшла…

А далі – знову домівка, рідні місця. Але чому так мені погано, так боляче тут? Бо обманом, підлістю, зрадою звернули мене з мого шляху. Або не звернули? Може, то шлях набирає поворотів? Але знаю: і це минеться. Бо не може й нещастя бути довгим! Не може!.. Тож я йду… Йду далі… Назустріч теплому та світлому щастю!

Куцова Марія, учениця 11 класу ЗОШ с. Люблинець Ковельського району

Люди дивляться, але не бачать

«Перед нею розкинувся дивовижний сад, де росли чудні дерева з незвичайними фруктами. Бо де ще хто бачив коли-небудь, що цукерки, морозиво, шоколад і навіть пакети із запашним соком можуть вирости на звичайнісінькому дереві! Вони звисали прямо до її рук! Можна було лише нагнутися і відкусити ласий шматочок запашного шоколаду або ж відчути справжню прохолоду вершкового морозива. Ярослава з радістю підбігла до мармеладового куща і почала з великою насолодою його обривати. Та ось вона почула десь у далечі гуркіт потяга. Він все ближчав і ближчав. Слава швидко почала збирати у кишені солодощі, а гуркіт потяга нестерпно швидко наближався. Кинувши до рюкзака великого шоколадного ведмедика, який ще здалеку підморгував дівчинці своїм шоколадним оком, дівчина почула, що врешті потяг зупинився…».

Як вона не любила прокидатися зранку після таких казкових снів. І вже не було ні шоколадних дерев, ні мармеладного куща, ні ведмедика, политого глазуревою помадкою. Кожного ранку він прибував о 06.45 на станцію «Надія», що знаходилася під вікнами Славиного будинку. Цей потяг місцеві жителі називали «Щастя», але для восьмикласниці він був більше схожим на «Горе», адже їй він слугував звичайним будильником, що відривав її від солодких снів і змушував збиратися на навчання.

Цукерки і морозиво зі сну – це добре, але навчання в школі ніхто не відмінив. Тому вона швидко одягнула шкільну форму, а у рюкзак поклала книжки і зошити. Не забула покласти і свій записник, у якому на перервах так гарно вимальовувала казкові дерева та описувала те, як їй знову хочеться побачити незвичайний сон. Взула кеди, одягнула навушники – все, вона готова йти до школи, де на неї чекали сім годин навчання.

Ярослава Тищенко була не дуже звичайною дівчинкою. Вона мала яскраве руде волосся, яке більше схоже було на вогняну кулю. Мала зеленого кольору очі, що блищали наче два смарагди. А все личко було всипане веснянками, ніби десятки маленьких сонечок сіли на її обличчя. Ноги у неї були довгі, і тому була вища за усіх її однолітків. Але самій Славі не подобалась її зовнішність, починаючи з пальців на ногах і закінчуючи дрібним рудим волоссям на голові.

Після третього уроку була велика перерва, що тривала тридцять хвилин. Вона не любила перерви, тому що саме тоді починалося найгірше, що могло статись. Її однокласники не любили Славу, бо добре вчилась, і вчителі завжди ставили її в приклад іншим. А ще Слава відрізнялася від однолітків тим, що не цікавилася дискотеками, різними «тусовками», не знала та й не хотіла знати, що таке цигарки та всілякі енергетики. На перервах вона сідала за останню парту і починала малювати. А перед нею бігали хлопці й обзивали її цими образливими словами – «руда рудка», «рудохвосте ластовиння». Вона могла б подружитися з дівчатами, але, нажаль, вони, тикаючи пальцем у дівчину, голосно сміялися і продовжували обговорювати нові гаджети, хлопців та вечірки з хлопцями, алкоголем і цигарками.

Після останнього уроку швидко зібрала свої речі й щодуху побігла додому. Глузливий регіт і образливі слова штовхали її в спину. А нестерпне улюлюкання ще довго дзвеніло в голові. Ярослава не хотіла, щоб хтось з її однокласників побачив, де вона живе.

На вигляд її будинок був дуже старий. Мабуть, жоден його житель не памятав, коли він збудований. По його стінах уже поплівся виноград, але найбільше винограду було на балконі квартири Тищенків. Балкони цього будинку вважали аварійними, але саме з них відкривався хороший вид на дитячий майданчик сусіднього будинку, де жили її однокласниці Леся і Міра. Теплими весняними днями Слава виходила на цей балкон і спостерігала за дівчатами, що аж ніяк не могли її помітити через широке листя винограду. Ось так і в житті – люди дивляться, а не бачать…

Потяг зупинився саме біля неї. Вона зайшла і здивувалася, чому там не було жодного пасажира, окрім старого сліпого дідуся.

  • Дівчинко, – мовив він, – я бачу, що ти стурбована. Сядь біля мене, розкажи, що трапилося і тобі стане легше.

  • Як Ви мене побачили? – здивувалася Слава, – Ви ж, здається, нічого не бачите?

  • Так, дійсно. Як шкода, що я не можу бачити світ, цих чудових краєвидів за вікном. Але я бачу серця.. До речі, душа у тебе красива, я це відчуваю. І мені потрібна твоя допомога. Чи зможеш ти зробити для мене декілька справ?

  • Що я повинна зробити, дідусю?

  • У мене для тебе три завдання. Завтра у вашій школі відбудеться командний конкурс. Там братимуть участь мої онучки Леся і Міра. Їм не вистачає одного гравця в команду. Чи не могла б ти допомогти їм?

Ту-ту-ту-ту… Ну чому? Чому потяг так швидко поїхав?

У школі Ярослава знайшла Лесю і Міру і запропонувала свою допомогу. Дівчата довго вагалися, але погодились, адже через їхній поганий характер з ними ніхто не хотів бути в одній команді. Змагання було не з легких, та й суперники були достойні. Але все ж таки Славина команда здобула перемогу. Так у неї зявилися перші друзі…

  • Молодець, – мовив сліпий дідусь, – онучки були дуже раді перемозі. Настав час другого випробування. Ти повинна допомогти тому, хто дійсно потребує твоєї допомоги…

Дівчина не зовсім зрозуміла це завдання. Як вона відшукає того, хто потребує допомоги?

Шість уроків пройшли дуже швидко. По закінченні навчання вона, як звичайно, зібрала речі і вирушила додому у пошуках того, кому потрібна допомога. Поблизу невеличкого скверу Слава почула чиїсь крик. «Ось воно те, що я шукала цілий день!» – подумала дівчинка. Коли прибігла на місце бійки, вона побачила, як билися її сусід девятикласник Ромко і десятикласник Тарас. Коли Ярослава почала розбороняти, то зрозуміла, що так просто їх не помирити. Вона пішла до крамниці і купила три порції шоколадного морозива, що було подібне на морозиво з Ярославиного сну. Коли сіли на лавку, дівчина почала розпитувати про причину бійки.

Я його ненавиджу , – крикнув Тарас. – чому він мене оббріхує перед своїми батьками? Розумієш, мама Роми знайшла у його кишені пачку цигарок, а Роман сказав, що то мої цигарки. Невже це справедливо?

Славко, не звертай увагу, – відповів Роман. – Потрібно ж мені було щось вигадати, щоб не отримати прочухана від батьків?

Але ж ти пробував палити, а не я! – вигукнув Тарас

Хлопці, заспокойтеся. Скуштуйте краще морозива і порівняйте його смак і смак цигарки. Невже воно гірше? Не спішіть дорослішати, адже ви шкодите своєму здоровю. А ти, Ромо, запамятай, що за свої вчинки, як і за слова, потрібно відповідати.

А на знак примирення давайте зробимо щось хороше самим собі і людям.

Що ти маєш на увазі? – запитав Тарас.

Я пропоную прибрати цей дитячий майданчик. А давайте ще покличемо Лесю і Міру. Згодні?

Діти із задоволенням почали виносити великі кучі сміття. Чого тут тільки не було: порожні пляшки з-під пива, недопалки, торішні гілки та листя, всілякі папірці та фантики. Було важко, але праця і спільне заняття зблизили дітей.

Ярославі було сумно. Уже більше тижня дивний дідусь не приходив у її сон. Може, вона ще не допомогла тому, про кого він говорив. Але ж вона розборонила хлопців, спробувала допомогти порадою, і вони навіть зробили спільну корисну справу. Дивно…

Ще декілька днів вона не знаходила собі місця. Аж ось нарешті гуркіт потяга і довгоочікувана зустріч з дідусем.

Дитинко, дякую тобі за все. Ти хороша людина: працьовита, розумна і добросердна. Все, що ти робила, ти робила щиро, не чекаючи плати.. Дарма люди дивляться спочатку на зовнішність, а потім на душу. Скільки невинних людей страждають через те, що вони відрізняються від інших, люблять мріяти, фантазувати. Але все ж таки є люди, які, незважаючи на перешкоди, кривди і образи, ідуть до своєї цілі. Бо зовнішність – не головне, головне – те, як ти ставишся до людей, до всього живого. Головне – це твоя душа, твоє серце. А воно у тебе хороше…

Рівно о 06.45 на станцію «Надія» прибув потяг «Щастя». Ярослава зрозуміла, що відтепер вона його не буде називати «Горе». Адже з його прибуттям у неї починатиметься новий день, який даруватиме їй нові знайомства, нових друзів і зовсім інше бачення світу

Лиштван Людмила, учениця 9 класу НВК смт. Любешів

Осінній притулок душі

У моєму зрілому саду

Не ростуть соковиті яблука,

Лиш понад кронами сіруватих, як попіл дерев

Час від часу кружляють птахи,

Що прилітають із далеку,

А опівдні спускаються на галявину

І стаються листками…

У моєму зрілому садку

Насправді завжди затишно;

Угорі – неначе велике вікно,

Що припало пилюкою.

У своєму садку я знаходжу

Натхнення писати ще,

Коли колискову сонця слухаю

У цьому саду химерному

Я вітаю гостей,

Коли листя знову здіймається

Із землі ластівками,

Коли повітря стає наповнене і густе,

А попелясті дерева мріють…

Уявно вбравшись плодами.

Голіч Віталій, учень 11-Б класу ЗОШ № 2 м. Володимир-Волинський

Люди без лиця

Бурхливо грає кров у венах

Чекають осуду серця –

Покірно котяться у темінь

Бездушні люди без лиця.

Забудуть світло в темній ночі

Покинуть світ, любов, тепло

Й добру коритись вже не схочуть,

В серцях осяде тільки зло.

Закритий шлях у вічну ясність –

Вони ступають в темноту.

Душі не стало, тому замість

Любові мають злу нужду.

У інший світ йде раб недугий –

Туди, де втомлені серця,

У світ із злоби і наруги,

Де й інші люди без лиця.

Колісник Валерія, учениця 11- Б класу гімназії № 18 м. Луцьк

Хвалькуватий Петрик

Петрик – хлопчик хоч куди,

Нічого й казати,

Тільки є одна біда –

Трішки хвалькуватий:

Я учора в зоопарк

Попросився в мами,

Що там коїлось –

Із кліток звірі повтікали!

Уявляєш, крик і гам –

Тигри, крокодили…

Всі злякались, я їх сам

Заганяв в вольєри!

У вольєр до хижаків? –

Зойкнула Ганнуся.

Це для мене кошенята,

Я їх не боюся!

На слонах я верхи їздив,

Їх тягав за вуха.

Це для мене так, забава,

Я їх не боюся! –

І фантазію свою

Розвивав бурхливо:

Крокодилам зуби чистив

Стриг у лева гриву,

По жирафі без драбини,

Вліз на дах будинку,

І назад униз спустився

До пітона в клітку.

Так розказував Ганнусі,

По дорозі з школи,

Петрик про свої пригоди

В зоопарку вчора.

Не помітив бідний Петя,

Як навпроти хати

Став індик червонодзьобий

Й давай гелготати.

За Ганнусиним героєм

Замигтіли пяти –

Через тин, через городи

Мчав Петрусь до хати.

І кричав, що було духу:

Матінко, бабусю,

Поможіть мені хто-небудь,

Я ЙОГО БОЮСЯ!!!

Помічниця

До бабусі на все літо

Прибула онучка Віта.

Ой, – радіє бабця Ната, –

Помічницю буду мати.

Та не згодна із цим Віта,

Вона хоче відпочити.

Цілий рік вона трудилась –

Відпочинок заслужила.

День під затишним бузком

З плеєром й рудим котом

Провела щаслива Віта,

Ох і гарне буде літо!

Кличе бабця помічницю:

Принеси мені водиці!

Віта мов недочуває,

Плеєр з вуха не виймає.

Лиш під вечір бабця Ната

Перестала вже гукати.

Тут і Віта підхопилась,

Це ж вона іще не їла!:

Так не буде, бабцю, діла,

Ти ж мене ще не кормила,

Зїм тепер, мабуть, слона, –

Каже Віта з-за стола.

Бабця, мов не дочуває,

Віта знову наступає:

Я голодна, їсти хочу!

Кажеш, в мене гарний котик?

Знаю, ти варила борщ.

Що? Узавтра буде дощ?

І вареники в сметані…

Та навіщо мені сани?

Бабцю, хочу галушок.

Кажеш запашний бузок?

Дай хоч трошки паляниці!

Он візьми попий водиці,

В сінях там стоїть в відерці,

Та й йди спати, моє серце.

Завтра зранку треба нам,

Мабуть, йти до фельдшера –

Ти нечула цілий день,

Я оглухла ввечері.

Зрозуміла Віта все,

Обняла бабусю:

Ми узавтра і самі

Вилікуєм вуха!

Маслянка Мирослава, учениця 8 класу ЗОШ № 2 м. Любомль

Сліпий художник, або Ангел у дитині

Теперішній світ поділяють на бідний і багатий. Ця історія про те, що гроші у житті маленької людини – не головне. У світ ми приходимо з певним досвідом, який здобули в минулому… Отже, це життя дано нам для того, щоб народжувати у собі нові духовні цінності. Я сподіваюсь, що моя повість допоможе комусь змінити думку про своє життя і нарешті, заглянути в потаємний куточок свого серця.

***

Ця родина рідко коли дивилася на тих, хто нижче їхнього титулу. «Дивитися знизу вгору?» Нізащо в світі вони б так не зробили. Шикарний, двоповерховий будинок, сучасна машина, яку могли придбати тільки ті, хто мав багато грошей, повний достаток в сім’ї…

Народження хлопчика мало що змінило у їхньому повсякденному житті. Чомусь із того часу в серцях батьків почала зароджуватися неприязнь до дитини…

Минув час… Мирослав ріс дуже красивим. Волосся було у нього золотистого кольору. Що ж до навчання – то хлопчикові все давалося дуже легко (можливо, це подарунок від Бога). Багато хто з дорослих і вчителів постійно говорили батькам: “Ваша дитина просто “золото”. Бережіть сина – і він буде на втіху вам та іншим”. Та вони сприймали ці слова байдуже. Головними для них були розкіш і гроші.

***

А в іншій сім’ї радістю були не гроші, а здоров’я рідних та близьких і навіть чужих людей. На початку життя буде багато труднощів, але потім тільки з чистою душею стане трішки легше.

Немолоде подружжя дуже сумувало, адже хто ж зможе їм допомагати? Щодня їм ставало дедалі тяжче. Та от у звичайний будній день прийшла весела новина: у них народиться дитина…

Минали роки… Богдана, сидячи на стільчику біля ліжка, де лежить хвора мама, заснула. Уже немолоде бліде обличчя виднілося з-під ковдри. У зелених очах не видно суму, а тільки жваві вогники. Стомлені, жовто-блідого кольору руки ніжно гладять голівку дочки. Маленька Богданка дуже втомлювалась, тому що після школи допомагала батькові по господарству, доглядала хвору маму. У цій сім’ї панували злагода і любов. Саме в цьому батьки вбачали своє найбільше багатство.

Коли однокласники дівчинки приходили в гості, то заздрили по-доброму їй. Можливо, тому, що вчиться добре чи не має проблем у школі? А може, через простий, але комфортний Богданин будиночок. Про це можна тільки здогадуватися.

Продзвенів дзвінок на урок. Усі зайшли до класу, а за ними – їхній учитель.

Добрий день.

Добрий день, – відповідають діти хором.

Сідайте. З цього дня у нашому класі новий учень. Підійди сюди, – розкажи про себе.

Багато однокласників слухали його, затамувавши подих, особливо дівчата. Після розповіді учитель говорить до хлопчика:

У нас вільне тільки одне місце, отже, сядеш до Богдани.

Мирослав потайки поглядав на свою сусідку по парті. І в одну мить хлопчикові захотілося на клаптику паперу намалювати очі дівчинки.

Чому ти на мене так дивишся? – запитала однокласниця.

Хлопець ніяково відвернувся. Через кілька хвилин підсунув невеликий клаптик паперу до Богданки.

У тебе прихований талант до малювання, – відповіла вона, – поговоримо після уроків. Краще послухай, про що розповідає учитель.

З кожним днем Богдана і Мирослав ставали ближчими. Талант до малювання хлопчик розвивав завдяки новим друзям, адже вони його підтримували, коли було тяжко.

Йшли місяці. Знання і вміння у навчанні та малюванні – доволі швидко вдосконалювалися.

***

Але одного дня сталося дещо жахливе. Усіх дівчат у класі мучила жага до того, щоб помститися Богдані, яка почала вільно спілкуватися з Мирославом, а вони не можуть, бо хлопчика «найкрасивіші» дівчата не цікавлять.

Минуло декілька днів…

Одна з дівчат побачила, як східцями вниз спускалися Мирослав і Богдана. Жага помсти так оволоділа нею, що підійшла до них і хотіла пхнути дівчинку, але хлопчик швидко зреагував і відштовхнув свою подругу. Та сам не втримався на ногах і впав зі східців.

Богдана отямилася уже в лікарні. Сіла на ліжко і задумалася, що з нею сталось. А коли згадала, то швидко одягнулась і пішла з палати. Її зустріла Мирославова бабуся і мовчки повела до іншої палати, де лежав непритомний найкращий її друг. З’ясувалося, що хлопчик через травму голови втратив зір.

Минали дні. Богдана щодня приходила до Мирослава. Але зі здоров’ям у нього все було добре, а от із зором – ні. Якось він попросив у Богдани принести йому папір і олівець. Дівчинка здивувалась, як він зможе малювати, якщо не бачить, але вирішила не сперечатися. Коли хлопчик взяв у руки листок, то почав щось малювати олівцем, спочатку невпевнено, а потім жвавіше. Минуло декілька хвилин, і він показав їй свій малюнок. Богдана поглянула на нього і щиро здивувалася: це був її портрет.

Миросю, але ти ніколи не малював мого портрета! Як можна намалювати його, коли раніше ніколи цього не робив?

Мирослав зробив вигляд, ніби про щось роздумує. А потім спокійно заговорив:

Я весь час дивився на твоє лице і запам’ятав його. І однієї миті мені захотілося подарувати тобі твій портрет. Подивися і скажи: як тобі?

У мене немає слів, це так красиво. Ніколи такої краси ще не бачила.

Я маю бажання, – несподівано сказав хлопчик.

Так, звичайно, я зроблю так, як ти побажаєш. Скажи, що саме хочеш.

Я хочу, щоб ти повісила цей малюнок на стіні, навпроти мого ліжка.

Але я не знаю, чи погодиться лікар, котрий тебе лікує.

Запитай, будь ласка, його.

***

Минуло кілька тижнів. Уся палата, де лежав Мирослав, була завішена портретами Богдани.

Одного дня до хлопчика завітала та дівчина, котра хотіла штовхнути Богданку. Зайшла до палати несміливо, з обережністю. Побачивши на стіні стільки малюнків, із захопленням дивилася на них.

А ти дійсно гарно малюєш, – мовила вона мимоволі, хоча не збиралася висловлювати свою думку вголос.

Дякую, – стиха відповів він так несподівано, що дівчинка здригнулась, а коли обернулася, то побачила на устах в однокласника щиру посмішку. – Чому ти прийшла до мене?

Я хотіла попросити у тебе вибачення за скоєне мною, – ніяково сказала дівчинка і підійшла до ліжка, де лежав хлопчик.

Мене Бог створив таким, що я не можу ні на кого тримати образу.

Дякую.

Дівчинка уже хотіла піти, але Мирослав зненацька узяв її руку і сказав:

Почекай трішки. На знак нашої дружби я хочу подарувати тобі малюнок, тільки не питай, що це буде. Добре?

Домовились, – і на обличчі дівчинки з’явилася посмішка.

Пройшла година, і хлопчик повернув малюнок однокласниці.

Невже… невже..?

Так, це твій портрет. Подивися, чи ти схожа на ньому.

Це нереально. Дякую. Я дуже рада, ніколи не думала, що отримаю такий дорогий подарунок…

За дверима стояла бабуся хлопчика і тихо мовила: «Ця дитина – маленький Ангел», – і ніжно усміхнулася.

Після слів, котрі вимовила дорога для Мирося людина, він сказав:

А ти маєш чудовий вигляд.

Невже ти мене бачиш? – здивувалася дівчинка, та хлопчик тільки злегка усміхнувся.

***

Минув ще місяць – і до Мирослава повернувся зір. Про все, що відбулося з хлопчиком, бабуся розповіла мамі й татові. І вперше Мирося побачив, як його батьки плачуть. Можливо, то були сльози радості, а може – сльози каяття. Будемо сподіватися, що у них все налагодиться.

А щодо Богдани – то Мирослав запросив дівчинку до себе додому на канікули.

Кожна історія повинна закінчуватися добре, і ця історія – не виняток.

Недзельська Марія, учениця 9-А класу НВК «ЗОШ – гімназія» смт. Стара Вижівка

Небесна сотня

В Україні знов неспокій

В Україні знов вогонь.

Скільки ж буде це? Допоки?

Сотні, тисячі долонь

Що знялись увись до Бога,

Просять, молять допомоги,

І шепочуть: «Серце, не схолонь…»

Йде у вись небесна сотня,

Йде увись без вороття.

Юні, милі, безтурботні –

Ті, що віддали життя

За моє дитинство любе.

Памятатиму і не забуду

Ті обличчя, що в борні

Волю принесли мені…

Климович Віра, учениця 10 класу ЗОШ с. Дубове Ковельського району

Киця

Наша киця – воркотуха

У кімнаті щулить вуха.

Та взяла собі за звичку

Грітися у черевичку.

Синичка

Ми спитали у синиці:

Що тобі узимку сниться?

Нам синиця відказала:

Дайте зерняток і сала.

Сірко

Змерзли вуха в собачати,

Почало воно скавчати.

А Сірко його навчає:

Не скавчи, мале, вухате,

А втікай скоріш до хати!

Валігурова Вікторія, учениця 5 класу ЗОШ с. Мельники Шацького району

Суботній вечір

Субота… вже не день, але ще й не вечір. Стомлена земля, натрудившись за день, готується до сну. Повертаються череди корів з пасовища. Подекуди чути голоси господинь, які закінчують порати худобу. Чоловіки обходять господарчі будівлі, обдивляються, чи скрізь закриті хліви і прибудови. Дітлахи біжать додому, хто з річки, хто з футбольного поля. Повечерявши, зручно вмощуються біля телевізорів чи компютерів, щоб подивитися цікаву передачу чи зіграти в якусь гру, поки батьки спланують вихідний день. Сонце, нагулявшись, вмивається в прозорій воді тихоплинної річечки і тихо ховається за вершечки велетенських сосен. Юнаки і дівчата готуються до походу на дискотеку. Там зустрічаються з друзями, яких не бачили цілий тиждень, а декого і місяць. Дві години на дискотеці промайнуть непомітно. Вже й глуха ніч. А ще ж закохані захочуть побути наодинці. Хтось прямує до річки, хтось за село, декотрі на лавочку біля хати… Вже й перші півні заспівали. Незчулися, а вже починає світати, матері виходять корів доїти, а молоді пари швиденько розбігаються, щоб ніхто не запримітив. Хтось ще декілька годин поспить, а кому потрібно вже повертатися до міста. І хоч як ховаються закохані, але сільські жінки безпомилково можуть сказати, який хлопець о котрій годині повертався від дівчини. Таке воно сільське життя.

Савчук Ірина, учениця 9 класу ЗОШ с. Поліське Старовижівського району

Маленька українка

Я – маленька українка,

Квіточка між буйних трав

В Чорнім морі – я перлинка,

Потічок поміж заплав.

Колосок в пшеничнім полі,

Сонечком зігріта я.

Синя квіточка дзвіночок,

Ніжна пісня солов’я.

Зірочка в блакитнім небі,

Промінь сонця золотий.

Твердо знаю: завжди треба

Памятати край святий.

Я – дощу мала краплинка,

Що землі життя дає,

У ліску – струнка ялинка –

Гіллям неба дістає.

Я – барвінок, що стежину

В синій запліта вінок,

Падаю букетик мавці

Із пахучих нагідок…

Я – донька свого народу,

Його часточка мала.

В пишнім древі родоводу

Моя квітка розцвіла.

З щирим трепетом у серці

Пригортаю до грудей

Образок, що прабабуся

Вишивала для дітей.

А вуста шепочуть тихо:

«Обєднаймося, брати!

Ми ж – частина України,

Її доньки і сини!»

Боць Софія, учениця 7-Б класу ЗОШ № 1 м. Володимир- Волинський