+38 (0332) 24-24-97
+38 (0332) 24-12-61
wifi
img
img img
img

Твори переможців обласного літературного конкурсу «Думи і мрії» на кращий власний поетичний чи прозовий твір серед учнів 1-11 класів (2012 р.)

І місце

Вавдіюк Наталія

учениця 3-го класу ЗОШ с. Щитинська Воля Ратнівського району.

 

Лісовий гість

Одного разу тато прийшов до хати і сказав; що в господарському хліві з’явилась нірка, а кругом неї – невідомі сліди. Хтось в нас поселився, але хто б це міг бути? Ми з татом взяли жовтого піску і посипали довкола нірки. На слідуючий день ми прийшли подивитись. На пісочку було дуже багато незнайомих слідів, вони були маленькі. До нас прийшов дідусь, ми його покликали, щоб він подивився. Дідусь відразу визначив, що наслідив тут їжачок. Мені дуже хотілось його побачити, адже до того, я ще ніколи не бачила їжачка.

– Давайте поставимо йому молочка – запропонувала мама.

Ми поставили йому молочка, та він не хотів підходити до тарілочки з молоком. Вранці молочка на тарілочці вже не було, значить їжачок випив його.

Пройшов цілий тиждень, поки ми не побачили їжачка. Він згорнувся клубочком. Проте полежавши так декілька хвилин, він спочатку висунув свого довгого носика, фуркнув ним, розмотався із клубочка і побіг до своєї схованки. Згодом він перестав нас боятися, вже не згортався в клубочок, а з цікавістю нас роздивлявся, не ховався до своєї схованки. А одного разу привів разом ще трьох їжачат. Вони були маленькі і колючі. Ми з мамою завжди ставили для них молочко, клали яблука і груші.

А потім, коли стало холодно, то їжачки перестали з’являтись. Вони заховались на зиму. Цілу зиму вони будуть спати. Я з нетерпінням буду чекати повернення лісових гостей весною.

Їжачок-хитрячок

Із колючок кожушок

Поселився в нас живеш

Дуже гарний друг, авжеж!

 

Моя сім’я складається із семи чоловік. Найстарший в нашій сім’ї дідусь. Йому 68 років, але він дуже жвавий і рухливий. Він нас дуже всіх любить. Народився він коли була війна. Тато його загинув на війні, а мама також померла, і дідусь лишився сиротою. Важко йому було, та він все переніс. Дідусь дуже любить ходити в ліс по гриби. Інколи я також ходжу з ним до лісу. Там дуже цікаво. А ще мій дідусь дуже любить домашніх тварин – собаку, котика. За ним слідом ходить навіть півник, тому що дідусь лупить йому гарбузове насіння і дає вже без шкірочки.

Дідусь дуже добрий, за те його всі люблять.

Далі по віку в нашій сім’ї іде бабуся, вона також дуже добра.

Їй 62 роки. Вона геть повністю сива і дуже мало бачить. Коли вона була молодою, то в неї померло троє діток. Бабуся, ще і зараз згадає і плаче, мабуть, за тим вона і дуже мало бачить, що дуже багато плаче. Бабуся знає безліч пісень. Це і народні і естрадні пісні. Також вона розповідає дуже багато казочок.

Дідусь і бабуся – це батьки моєї матусі, а батьків тата немає, вони померли.

Тато у мене – великий і здоровий. Він бере мене на руки, піднімає над собою і кружляє. Мені трішечки лячно, та я знаю, що він мене не впустить, адже він дуже сильний. Якщо подивитись на нього, то здається що він дуже суворий. Та це не правда, він добрий. Завжди хоче справедливості. Дуже не любить, коли хтось поступає не чемно. Зараз він має 47 років, працює продавцем в сільському магазині.

Раніше тато працював на тракторі – орав землю, сіяв зерно. Влітку він працював комбайнером, молотив пшеницю, жито. Він також працював в колгоспі інженером. Зараз колгоспу немає, тому тато змушений працювати в магазині. Проте в нас є трактор і тато не так сильно сумує за попередньою роботою.

Моя мама – це найкраща, найрідніша людина на всій землі. Не має таких слів, щоб виразити свою любов до своєї матері.

Моя матуся працює бібліотекарем в сільській бібліотеці. Любить читати, сама пише вірші. Вона також любить квіти. Біля хати в нас ростуть різноманітні квіти.

З ранньої весни і до пізньої осені квіти цвітуть. Ми з мамою доглядаємо наш квітник. Ще в мене є старша сестра Оля. Вона закінчила Волинський національний університет. Має спеціальність математика. Вона ще не працює, у неї є маленька донечка Наташка. Олька назвала свою доню так, тому що вона мене дуже любить. Олька для мене ніби друга мама. Коли я була маленькою вона мене колихала, співала пісеньок. Дуже любила мене одягати в різні одіжки. Я для неї була наче живою лялькою. Потім вона пішла вчитись. Кожен раз, як приїжджала, то кожен раз, обов’язково привозила подаруночки.

Потім Оля вийшла заміж. Із своїм чоловіком Володею і маленькою Наташкою вони живуть в м. Луцьку. Бачимось ми не дуже часто, але кожен день довго розмовляємо по телефону.

Я дуже люблю свою сестру Олю.

Ще в мене є старший брат Павлик. Він є студент, навчається в політехнічному університеті, живе в гуртожитку з своїми друзями. Додому приїжджає частіше ніж Оля, але не так часто як мені хотілося б. Павлик сильний як тато і дуже веселий як мама, добрий як дідусь і душевний як бабуся. Він дуже любить техніку. Коли приїжджає, то катає мене на машині. З ним дуже цікаво.

Також завжди привозить мені подарунки.

Ну і найменший член сім’ї це я. Мене звати Наташка, мені 9 років, ходжу в третій клас. Навчаюсь добре. Маю тільки хороші оцінки. Вся увага в сім’ї для мене, тому що я найменшенька.

 

Охманюк Галина

учениця 11-го класу ЗОШ с. Куснище Любомльського району

***

Тендітною павутинкою

Бабине літо

Зв’язує тепло

Наших сердець.

От тільки б не розірвалася.

 

Небо

Така безмежна синь і чистота!

Неначе справді море розлилося

І в подих світла лагідно влилося.

Тут зірка сонця сяє золота.

 

Де в трави день кульбаби повплітав,

Присяду я на вигрітій землі.

А погляд в небі зустрічає “кораблі”,

Дельфіна, що умить із хмарки став.

 

Такі далекі, чисті і святі,

Мінливо-несподівано палітри…

І сонечко малює на повітрі

Малюнки пурпурові й золоті.

 

Місто

Твої слова, як завжди, пахнуть містом

І амбрами світанкової мли.

Хоч кажуть: тут незатишно і тісно,

Та щастя ми тут все таки знайшли.

 

Злітають на білборди птахи-мрії.

Вогняний вечір я не відпущу.

Та ти помітив: разом ми умієм

Радіти, навіть холоду й дощу?

 

І що нам ті електропекторалі,

Коли любові квіти пахнуть скрізь?

А навкруги деталі досконалі.

І ніжність слів, зворушлива до сліз.

 

Електронні почуття

Ти думаєш, твій смайлик

З дорівнює-очима

До мене посміхнеться?

Усмішка невловима…

В рапсодії модерну

Вливаються гротески:

Чекає поцілунка

Твоєї есемески?

 

Кодує імпульс знаки

І фрази без’язикі,

«Як справи» та «привіти»,

Сердечка невеликі.

 

На клавішах, мов танго

Гармонія прогресу –

Уже за мить знаходить

Мій лист твою адресу.

 

IІ місце

Радченко Ніна

учениця 11 класу ЗОШ с. Жидичин Ківерцівського райну

Листопад

Листопаде, листопаде

Я тобі не дуже рада.

Бо коли приходиш ти

Всі дуби – немов діди.

Навіть в молодого дуба

Не стає густого чуба.

Як бабусі – всі берізки

Чеше вітер сиві кіски!

Тільки й маємо утіху.

Що підкинуть можеш снігу.

Засяє білизна –

Мов не стане в світі зла.

 

Тужливий роздум

Усі – не такі як я

Нема біля мене нікого,

Хто б розумів солов’я

І сльози дзвіночка сумного.

Хто б пустував з вітерцем,

Бігав із ним берегами,

Падав між трави лицем

І обнімав їх руками.

Кажуть: “Дивачка” – і в сміх

Із полином, з гіркотою!

…Як мені шкода усіх

Хто розминувся з красою.

 

Хомик Мирослава

учениця 8 класу школи №1-колегіуму м. Нововолинська

Жертва ангелів

Наскільки зачаровує весна… Вона проходить наче мить, але встигає кожного торкнутися хоча б полою свого плаття. Як багато краси і ніжності відчувається в кожному й подиху. Зранку така весела й безтурботна, увечері стає тихою, мрійливою, але завжди залишається чарівною.

Щось особливе, якийсь незвичайний подарунок від неї дістається кожному. Усіх наділяє часткою себе, своєї неповторності. Вона лікує від ран, кличе до життя. Сніг розтає від першого подиху, а дерева прокидаються і розцвітають від самого її погляду. І кожна людина схиляється перед цією панною.

Весна казкова. Це визнають усі. Але вона нічого не значить без білого цвіту. Незважаючи на час і погоду, він сиплеться зверху. Тепло й ніжно, з такою собі покірністю, стелиться під ноги. Пахне солодко, як мед, і робить рай. То що ж таке цей весняний сніг?

Якщо він скрізь утворює рай, то, напевно, і сам звідти, бо ж, безперечно, потрібно забрати щось святе, щоб стільки щастя створити на Землі. Це – жертва ангелів. Дуже багато добрих людей зустрічається нам весною. Вони не вміють заздрити, шкодувати, чинити зло. їхні усмішки світять яскравіше за сонце, очі відображують небо, перед ними розступається пітьма. їм не потрібно вміти виживати, бо саме життя підкоряється цьому добру. Так знайте – це ангели. Вони – жителі небес. Але щовесни, віддаючи свої крила, спускаються на Землю. Треба, щоб кожний відкрив свою душу, зняв важкий замок і просто впустив туди ангела. І так, як ці добрі істоти щороку повертають нам, людям, життя, то давайте взамін хоча б насолодимося цими моментами.

Невже ви ніколи не помічали, як сильно білі квіти схожі на оперення? Скільки ніжності має одна пелюстка, скільки добра і радості вселяє. Це ж ангельська душа. Узимку ми ходимо зі збайдужілими до всього серцями, і не весна розтоплює їх, а білий цвіт. Чим же заслужили люди таке щастя? А може, це зовсім не нам призначалося? Ніколи не вгадаєш. Залишається надіятися, що ангели і справді змогли побачити у душах іскринку добра, тепла, а не лише холод? Знаю напевно: з ними приходить рай і змінює нас у кращу сторону, дає надію.

Білий цвіт – це крила-душі ангелів. Ніколи не забуваймо про їхню жертву і головне – цінуймо її. Це – не звичайний подарунок, а віддане за когось життя. Це – найбільша любов… І нам не треба мріяти навчитися літати – вже вміємо. У кожному живе ангел…

 

ІІІ місце

Кузьмич Наталія

учениця 10 класу ЗОШ с. Милятин Іваничівського району

Янголина музика

Це було холодного осіннього вечора. За вікном бешкетував гультяй-вітер, а пожовкле листя танцювало свій прощальний вальс. Осінь закувала в залізні кайдани тепло, ніжність і любов, що їх дарувала нам сонячні веселі

завмерла і її душа в полоні смутку. їй пригадався день, коли вона була на концерті. На сцену під оплески вийшов янгол. Так, саме янгол, бо такі тонкі риси й ніжні руки можуть бути тільки в янгола. Легка хода, біляве волосся й бездонні голубі очі – все вказувало на його янгольську природу. Занадто досконалий для людини. А коли його тонкі білі пальці торкнулися струн арфи, в неї не залишилося сумніву, що він спустився з небес.

Її серце забилося – це Він! Це Той, хто підібрав скрипковий ключ до музики її душі. Той, хто розгадав таємницю її щастя. Немов сонце оберталося довкола її маленького світу, й Вона сама встановлювала час, крутила годинникові стрілки назад, щоб довше бачити й відчувати Його…

Небо чорне, грізне. Дощ. Гроза. Самотність. Та їй байдуже! Адже в її серці квітнуть квіти, душа тепліє від янголиної музики, а тіло зігрівається Його лагідною усмішкою. А ще — в ній жевріє надія побачити Його ще раз….

 

Літвінчук Анастасія

учениця 10 класу ЗОШ с. Заболоття Ратнівського району

День

Устало сонечко і день живий настав,

Умився він росою свіжих трав

І зачепивсь за гілочку тополі,

Хотів побачити, що робиться у полі.

А потім колихнувсь церковний дзвін,

До храму Божого закликав він.

…Й свята молитва вже сягає неба,

За Україну нам молитись треба!

Повикидати із сердець і злобу, й гнів,

Позбавитись пустопорожніх слів…

І, не зважаючи на всі життєві драми,

Залишити в своїй душі частинку храму.

І зійде сонечко. І день новий настане…

 

Сніжно.

Світає. Сонце сходить, світлішає синява. Сила-силенна снігу. Сипле,сипле снігопад із свого сніжного саквояжу на село, скручує срібно-синій серпантин і салютує ним. Січень сплітає срібну сітку і струшує на садиби, сховавши їх. Схопився сердитий сніговій, то стугонить і стукає, то стоголосо схлипує і стогне, як столітній стариган. Свище сумну серенаду снігопад, сурмить соло на саксофоні, срібним смичком створює на скрипці сентиментальну симфонію. Срібноволоса сніговиця струшує з сукні сніжинки, які спурхують і сяють на світлі самоцвітами.

Скувало ставки склом. Сплять садки, солодкі сняться їм сни. Стиха скрипить старезним стовбуром слива. Сиротливо стоїть сосна, сповита у снігову свитку. Сумує самотній сніговик. Сховався від стужі сиволапий Сірко. Скаче по стежці синичка, сидить скуйовджений снігур, стрекоче стривожена сорока. Сповзає зі стріхи сувій снігу і стелиться скатеркою-самобранкою, стираючи стоптані сліди.

Сідлає санчата Сергійко, спускається сміючись зі схилу. Сковзають по саджавці і стріляють сніжками Славко та Сашко. Світланка скочує сніг і складає скульптуру Снігурки.

Сонце стомилося світити, сідає. Смеркається. Скрадаються і сновигають сині сутінки, скрикує сполохано сойка. Село спочиває. Спалахують Стожари, сповіщаючи про свято. Сьогодні Святвечір. Сяє свічка, скапуючи сльозами. Стоїть солом’яний сніп. На стіл стелять сімейний скарб – стародавню скатерку,де сміються солов’ї. Ставлять святкові страви. Стукають і ступають до світлиці сусідські сестрички – Соломійка і Софійка. Співають, славлячи Святого Сина. їм – солодощі. Сім’я сідає до столу. Строгі святі спостерігають зі стіни. Сповнюються спокоєм і смиренням серця. Сиві спогади снуються в стареньких. Споночіло. Спливають секунди за секундами. Сьоме січня. Святість… Світ стрічає свого Спасителя!

 

Локтік Олександра

учениця 3 класу ЗОШ №15 м. Луцька

Їжачок-третячок

Є у мене їжачок.

Він – колючий третячок,

Любить молочко він пити

Та грибочки їсти.

Це мій милий їжачок

На іменце Третячок.

 

Молитва

Молитва моя щира і красива,

Молитва про те, щоб були всі щасливі.

Молитва моя за здоров’я людей,

Щоб горе не знали вони повсякдень.

 

Небо

Небо синє простяглось

Над великим містом,

В небі пташечки співають

І день Божий прославляють.