+38 (0332) 24-24-97
+38 (0332) 24-12-61
wifi
img
img img
img

Твори переможців обласного творчого конкурсу «Герої серед нас» серед читачів (учнів 1-11 класів) (2018 р.)

Мій тато – герой
Я вже велика. Мені 10 років і я вже знаю, що таке АТО. І я знаю, що якщо до цього дивного і незнайомого слова додати букву «т», то вийде таке знайоме і рідне слово «Тато».
Поняття «АТО» прийшло до нас у хату чотири роки тому разом з дядечками з військкомату. Тоді мій тато Ігор один із перших був мобілізований до війська. Він не шукав лазівок і не ховався від призову. Тато пішов воювати на Схід, щоб ми могли мирно жити і спати в теплі. Ми з нетерпінням чекали його повернення додому. Закреслювали дні у календарі, бо здається, що тоді час минає швидше. Увечері дивились новини та ловили кожне слово про події на Сході, де був і мій любий тато. А ще довгими осінніми вечорами пригадували веселі й сумні миті нашого життя, пов’язані з татусем. І досі пам’ятаю, як тривожилися мама, бабуся й усі рідні, коли його забрали на війну. Я тоді була ще маленька й не розуміла, чому так часто плаче мама, чому не випускає свій телефон з рук. А бабуся все повторювала: «Твій тато – герой». І я це знаю, бо тільки герої можуть боронити отой клаптик землі, який звався висотою № 404. Ця висота знаходилась під Красним Доном Луганської області.
«Більш, ніж за тиждень оборони терикону закінчилось практично все – набої, їжа, вода, яку зливали з радіаторів військової техніки, поки її не розтрощили, харчувались кукурудзою, яку приносили місцеві» – так розповідав нам тато після повернення.
Бійці були десять днів під обстрілами, не могли підняти голови з окопів, не мали вже чим оборонятися, бо «Гради» впалили техніку, та так і не дочекалися ніякої підмоги. З трьох боків – оточені, а з четвертого – Росія. Тільки й підтримувала їх віра в порятунок та жага до життя. Саме вони та ще щирі молитви і наша безмежна любов врятували тата від смерті, який тоді отримав два поранення в ногу, сильну контузію та був заживо похоронений. Зате я назавжди запам’ятала той день, коли татусь повернувся додому – змучений, але такий мужній і красивий, такий рідний. Мама й бабуся тоді знову плакали – уже від радості. А я міцно-міцно його й була найщасливішою в світі. Потім тато пішов до нашої недобудованої хати й на горішньому вікні почепив синьо-жовтого прапора. Тепер йому доводиться часто лікуватись, бо війна відібрала здоровя’я. Але не зламала!
Ти – мій Герой, татку! Ти – справжній патріот!
Мій тато Ігор завжди приходить іншим на допомогу та подає приклад великої стійкості і мужності. І тільки ми знаємо як тобі важко, коли ти не можеш заснути від болю, а потім прокидаєшся від того, що сниться війна. Та ти не здаєшся. Ти міцно пригортаєш мене до своїх грудей і повторюєш: «Все буде добре, доню. Прорвемось. Бо я не здамся без бою!» І тоді мені так добре і затишно, бо я знаю, що тато сильний і завжди буде захищати мене.
Недавно тато подарував мені синьо-жовтого повітряного змія. І ми з ним удвох запускали його у блакитне небо. Високо-високо. Як нам було весело! Але знаєш, татку, я не хочу жодних подарунків. Просто будь поруч з нами. Кажуть, що я татова копія. Пишаюсь цим! Хочу бути такою, як він – відважною, веселою, доброю і справедливою. Мрію, щоб ти, татку, швидше добудував нашу хату, щоб виріс той сад, який посадив, щоб у нашій домівці назавжди оселилося щастя, а в Україні запанував мир. Я хочу, щоб усі на світі знали, який мужній, незламний, відданий в мене тато.
МІЙ ТАТО – ГЕРОЙ!

Головій Яна, 4-А клас НВК “ЗОШ І-ІІІ ступеня-дитячий садок” 

смт. Заболоття

 

 *******

«Яке обличчя у війни?» – спитаєте ви. Я десь чула, що не жіноче. Дозвольте заперечити, бо війна для мене має саме жіноче обличчя. Це згорьоване лице моєї мами, стривожене сестри, злякане моє і ще тисячі скорботних жіночих облич, які віддали своїх чоловіків, синів, братів, наречених війні. Війні, яку так незрозуміло назвали АТО. Пройшло вже понад чотири роки відтоді, як у нашу сім’ю прийшла війна. Сьогодні дивлюся навколо і думаю, що у війни взагалі немає обличчя. Є лише обличчя, в яких живе війна. Вона завжди причаїлась в очах мого брата, який пройшов справжнє пекло війни, вижив, вистояв і повернувся додому, до люблячої родини. Петрик, Петрусь, Петро – наша найрідніша людина. На його, тоді ще незміцнілого юнака (мав за плечима 22 роки), випало стільки випробувань, що і деяким дорослим не під силу. Отримавши у 2014 році повістку з райвійськкомату під час першої хвилі мобілізації, у нього навіть і в думці не було ховатися чи втікати. Хоч він був єдиним чоловіком у нашій сім’ї. Декілька років назад ми поховали свого батька, хвора матуся прикута до ліжка, старша сестра і я, одинадцятирічне дівча.
З того квітневого дня для брата та всіх його рідних розпочався новий відлік часу. Якими ж довгими були ті безсонні ночі та тривожні дні, сповнені переживань, сліз та неспокою для всіх нас. Мама день і ніч молила Всевишнього, аби захистив і зберіг її рідну кровиночку, її синочка, аби повернув його живим та неушкодженим додому…
Не раз, дивлячись смерті в очі, найбільше хвилювався Петро, як же будуть вдома його рідні, як даватимуть собі раду. Коли сестра Люда телефонувала, то брат завжди заспокоював і казав, що все буде добре, хоч насправді все було жахливо. Він дуже любив техніку, мав диплом автослюсаря і потрапив в ремонтний батальйон у складі 51-ої ОМБР, який обслуговував військову техніку поблизу передової. Кожного дня обстріли. Падав смертоносний «град». Але найстрашніше було, коли прилітав «Ураган». 24 серпня, коли в Києві святкували День Незалежності, в хлопців було справжнє пекло, яке потім назвали Іловайським котлом.
Тоді ж Петро разом з іншими бійцями потрапив у полон. Повезли в Сніжне Донецької області. Багато страждань тоді зазнав мій брат. Хоч і не любить про це розповідати, все ж таки з тих небагатьох спогадів, якими він ділився, ми чули які знущання та приниження зазнали там наші воїни. Їх ставили на коліна, та вони не зламались, не втратили свою гідність.
Силі волі і витримці духу брата і його товаришів можна тільки позаздрити. Тривожні думки, хвилювання за рідних не давали спокою Петрові. «Мамо, рідна, сестрички мої милі… Я можу тільки уявити, як вам зараз, як злякано ви дивитесь новини і прислухаєтесь, чи нема звісток про мою бригаду. Як ненька щоночі слухає цокання годинника, рахуючи хвилини до світанку. А ранок буде, мамо. Заради нього я тут. Отакий собі світлий сонячний ранок, де всі прокинуться щасливі…» – такі думки допомагали нашому братові вистояти і вижити. А ще йому наснилось, що повернувся додому.
Майже місяць ми не мали звістки про Петю. Останній дзвінок був 20-го серпня, а повідомив, що живий аж через місяць. Це був найщасливіший дзвінок для всіх нас. Ми тоді ще не знали, що наш братик у полоні. Шукали скрізь, а селом повзли чутки про найгірше. Напевно, наша віра та молитва були такими сильними, що сили небесні зглянулись над нами і повернули нашого Петруся з того пекла. Волонтери доклали неймовірних зусиль, щоб його відшукати. 25-го вересня відбувся обмін полоненими, в числі яких був і наш Петро. Радість від зустрічі була фантастичною. Дивлячись в його очі, ми бачили неймовірні страждання від пережитого на війні, біль втрат побратимів, гіркоту від зрад. Але там ще були мужність і відвага, непохитність і стійкість та нездоланна жага до життя. «Бо як же без мене будуть мої дівчата», – говорить наш Петрик.
Я дуже пишаюся своїм братом, для мене він справжній Герой. Про нього мені говорити легко і водночас важко. Легко, бо ми все життя разом і важко, бо теперішнього і майбутнього у нас могло б і не бути. Мій брат такий як і всі, нічим не відрізняється від інших хлопців. І разом з тим особливий, бо він є любов! З великої любові він був готовий пожертвувати своїм життям, захищаючи нас та мільйони інших українців. Адже, тільки любов здатна на перемогу: любов до родини, любов до рідної землі, любов до всього, що ми асоціюємо зі словом Україна. Я хочу сказати, що мій брат Петро – втілення відданої та жертовної служби своєму народу, щирої, щедрої та до кінця вірної любові Батьківщині та своїй родині. Ти наш захисник і надійна опора для сім’ї та приклад наслідування для мене. Ти – найкращий у світі, ми любимо і пишаємося тобою! Ти справжній мужчина, дякуємо тобі, що ти у нас є!

Головій Богдана, 9-А клас НВК “ЗОШ І-ІІІ ступеня-дитячий садок”
смт. Заболоття

Герої не вмирають
Україна… У когось вона асоціюється з Памаранчевою революцією, для когось це «сіра зона» з непередбачуваною політичною елітою, об’єкт впливу різних країн, для когось – «окраїна», а для мене – рідний край, де живуть ті, хто гордо називають себе українцями і прагнуть відродити щастя і добробут під блакитним безхмарним небом.
Ще рік тому ніхто навіть у страшному сні не міг уявити, що нам доведеться зі зброєю в руках відстоювати цілісність своєї держави. Однак, доля непередбачувана іта невблаганна. Вона бавиться людськими життями і вершить майбутнє цілих націй. Саме її примхлива вдача спонукала тисячі українських солдат і добровольців вирушити в зону АТО, щоб забезпечити недоторканість української землі.
Сиджу на кухні і п’ю гарячий чай. А по радіо звучать Івасюкові «мальви»: «Ой, мамо рідна, ти ж мене не жди – мені в наш дім ніколи не прийти». Вимикаю, бо не сила слухати. Перед очима одразу постає найдорожча людина на світі – мій брат Іванко. Скільки себе пам’ятаю, він завжди був моїм заступником. Задасть мама якусь роботу, я ще тільки збираюсь виконати, а Іван все зробив. Не раз ображалась на нього за це. «Все гаразд, мала. Не переймайся».
Як же не перейматись, братику, коли тебе вже немає з нами. Навіть не знаємо, де шукати твого слідочка…
Іванові – 25. Іде добровольцем на схід. Камуфляжна форма, дещо зі спорядження, що змогли придбати, бронежилет – подарунок волонтерів.
«Не плачте, мої рідні, дзвонитиму щодня. А хто ж, як нея? І не вмовляйте. Приїду тільки після перемоги»… Будьте ви прокляті,… що змусили плакати мою маму, сотні матерів, дочок, дружин! Проклинають вони вас на цьому і на тому світі за криваві мальви на грудях своїх синів.
Пам’ятаю, як тяжко було нам в перші дні після відправки Івана. Жили наче в тумані. І раптом дзвінок: «Рідні мої, все гаразд у мене. Не хвилюйтесь. Дзвонитиму не часто, бо глушать, батереї немає де зарядити. І в мами почало боліти серце. Накапає крапельок, ковтне – і знову до телевізора: а раптом мигне десь у новинах білявий чубчик, сяйне посмішка. Але ні, не бачили ми Іванка. Зате бачили інших Іванів, Богданів, Петрів, Василів, що мужньо борються – кіборгів української землі». Дим, бої, згарища, розвалини. Ось що бачимо щодня. І хто поведе мене до церкви, хто посвариться з хлопцями, щоб не мучили собаку, а то й поб’ється з нами, бо прив’язали котові до хвоста бляшанку і не хочуть відв’язувати. Що там варта новенька курточка, коли кошеня змучене і може померти.
Зовсім недавно ми дізналися, що Іван наш і на Майдан їздив на тиждень, а дома ж нічогісінько не казав. Виявляється, що хлопець та його друзі чергували на барикадах, палили шини і навіть боронились від «Беркуту» на Інституцькій.
Немає брата. І ніколи вже небуде. Страшні слова. Сказано, але не віриться. Саме тому батьки мої щодня спілкуються по телефону з волонтерами, військкоматом, дніпропетровськими людьми, що займаються обміном полоненими. Їздили на Схід. Скільки там таких Іванів, як наш! З наплічниками, обвітреними обличчями, сотні разів обстріляних «Градами», мінометами, але нескорених.
Двічі вже батьки їздили на впізнання. Тяжка процедура. Здали аналізи ДНК. Але – нічого. Нема нашого Івана. Нема ні серед живих, ні серед мертвих. Значить, ти живий, брате? Може, в полоні тримають? Озовися, рідний, бо який би ти небув, ти – наш, ти нам потрібен…
Зовсім змарніла мама. Рано постарів тато. Ну то здохни десь мовчки, навіщо ж людей вбивати, сиротити дітей, руйнувати міста і села? Ти ж знаєш, що українці так просто не здадуться, бо ще ніхто і ніколи не поставив наш народ на коліна. Бо пам’ятаємо, якого ми роду, чиїх прадідів і яких дідів онуки…
А ми чекаємо тебе, Іванку. Повертайся живим, бо герої не вмирають!

Жилко Дарина, 11 клас ЗЗСО «Залізницький ліцей імені Івана Пасевича»

Любешівської ОТГ

 

 *******

У наш час Україна має багато справжніх героїв. Це воїни, які захищають наші кордони на сході Вітчизни, лікарі та волонтери, що допомагають пораненим і тим, хто в полоні. Я горда, що навчаюся в школі, яка має ім’я Героя України Андрія Снітка.
Але сьогодні хочу розповісти про свою найріднішу людину, якою дуже горджуся – про татуся. Він офіцер Збройних сил України. У квітні 2014 року тато отримав повістку та вирушив на схід держави, де відбувалися військові дії. Цілісність наших кордонів порушили вороги, і татусь цілий рік брав участь у захисті нашої території.
Мені на той час було шість років, та я добре пам’ятаю, як довго не повертався тато, як плакала мама і бабуся щовечора, особливо коли не було зв’язку з татусем по телефону. Пам’ятаю, як передавала матуся передачу йому на війну, я намалювала нашу сім’ю і поклала у коробку. Тато довго носив той малюнок у кишені біля серця.
Мі тато був командиром, у якого було багато солдат. Одного разу, коли відбувалася перестрілка, татусь був поранений, і після лікування повернувся до бою. 24 серпня 2014 року військових було обстріляно, вороги спалили майже всю техніку, але татові як командиру вдалося зберегти життя 22 своїм солдатам і вивести їх у безпечне місце. За цей вчинок вони подарували своєму командирові Образ Божий, який стоїть у нас вдома на почесному місці.
Ще у мого героя є багато медалей та нагород, але я горджуся татом і люблю та поважаю не за нагороди. Він щоденно робить хороші справи, поважає інших, а ще вчить мене завжди бути чесною, любити свій край, ставитися з повагою до людей. Я дуже люблю свого татуся! Він у мене найкращий!

Черчик Юлія, 5-В клас ЗОШ I-III ступенів

імені Андрія Снітка смт Маневичі

 

Василь – Василько
Він є звичайним хлопцем…
Живе на одній із вулиць села Ліски Володимир-Волинського району, де навіть немає асфальту.
Велосипадом їздив у школу, яка знаходилась у сусідньому селі Верба, бо в Лісках школи не було і сьогодні немає. Не відмінником він був у школі, але спортсменом, бо показував грамоти й медалі.
Василько ріс з мамою Любою, сестрою Олесею і бабою Ганькою, а тата у нього ніколи не було.
Любив ліс і часто захоплювався його красою, навіть пробував писати вірші про природу. Та на такий вже він звичайний…
Було спекотне літо. За городом через дорогу розкинулось пшеничне поле фермера. Такі гарні маки росли в пшениці, що не можна не звернути увагу.
Я гостювала у своєї бабусі Тані, і коли всю цю красу побачила, то вирішила нарвати букет маків. Захопилась і заблудилась у високій пшениці… Ходила – ходила, стомилась, сіла й аж заплакала, це було так довго, що я заснула. А, виявляється, мене шукали уже всім селом, і знайшов Василь, бо їздив по полі на велосипеді та гукав мене…
Якось ненароком я підслухала розмову бабусь:
– Кращого майстра, який уміє чистити колодязі, немає. Той вишкребе так увесь мул з дна, що вода чиста набирається, як сльоза.
Роблю висновок, що Василь не просто сміливець, а й неабиякий майстер своєї справи. Він допомагає людям і за це не просить великої плати.
Василь був в АТО дуже довго, та, на щастя, повернувся живим. Він захищав рідний народ, Україну від ворогів, не шкодуючи власних сил, здоров’я.
Я вважаю, що Василь – звичайнісінький незвичайний хлопець. Йому 28 років, він сусід моєї бабусі Тані. А ще він справжній герой, про долю якого майже ніхто не знає. Він непримітний, сором’язливий і мовчазний, для нього геройство – звичайна справа.

Піскуровська Мар’яна, 5-В клас ЗОШ I-III ступенів № 5
імені Анатолія Кореневського м. Володимир-Волинський

Волонтер, який став добровольцем
Україна моя у вогні,
У земному раю стріляють.
Розлетілись, мовчать солов’ї –
Темні ворони в небі кружляють
Анастасія Дмитрук
Україна… країна смутку і краси… Це країна котра найбільше прагнула волі і найменше мала її. Україна – це держава, яка протягом усієї своєї історії боролася за волю, за щастя, за незалежність.
Україна кайдани рве,
Кращі хлопці стають до зброї
Лютим звірем душа реве,
Не бояться вогню герої.
Анастасія Дмитрук
На полі битви – захисники мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку-Україну і нас з вами. Їхні подвиги надихають інших, стають прикладом любові до своєї батьківщини.
Моє серце сповнює почуття смутку і вдячності. Вдячності тим, хто воює за волю. Ці люди – герої. Відкриті, щирі й відверті, сором’язливі й мовчазні. Вони живуть серед нас. Кожне місто, село, селище повинно знати імена своїх героїв, які захищають рідну землю, віддають свої життя за мирне небо над нами. Мені пощастило познайомитись з одним із героїв. Коли почалися військові дії на Сході України, я навчалась у шостому класі. Написала лист на фронт з побажанням швидкого закінчення війни та повернення наших захисників додому. Щоб якось допомогти фронту, я з дитячою безпосередністю вклала двадцятигривневу купюру. Мій лист отримав під Дебальцевим Костянтин Жижук із Рівненської області, боєць 44-ої окремої артбригади – побратим Сергія Дмитрука.
З Сергієм Васильовичем Дмитруком я зустрілася у січні 2015 року, це була хвилююча і незабутня зустріч. Він подарував мені диск із кліпом, змонтований його побратимом на передовій, який розповідає про військовослужбовців, з якими воює пліч-о-пліч. А ще подякував за слова, які зігрівають, підтримують на полі бою. Сергій Дмитрук повідомив, що вони свою гармату назвали «Маленька леді Марійка», яка й воює за Україну на передовій. Мій лист і 20 гривень, на якому бійці поставили свої підписи, передав у місцевий краєзнавчий музей.
Серпень 2014 рік… Головний державний інспектор Волиньрибохорони у Старовижівському районі Сергій Дмитрук в якості волонтера супроводжував десять тонн гуманітарного вантажу, призначеного бійцям 51-ої окремої механізованої бригади, в зону АТО. Коли прибули на місце, де на них мав чекати супровід, отримали повідомлення, що з певних причин його не буде. Подальшу долю маршруту довелося приймати самостійно. Сергій Васильович вирішив поміняти волинські номери на машині на донецькі. Це дало можливість розташувати волинський десятитонник близько до зони бойових дій. У Старобешево солдати третього батальйону радо зустріли волонтерів.
Поки розвантажували продукти та амуніцію, зовсім стемніло. Зморені дорогою волонтери розмірковували, чи не залишитися їм на ночівлю. Але військові порадили швидше вибиратися, не ризикувати. Наступного дня Сергій Васильович зателефонував до своїх нових друзів і був приголомшений: на тому місці, де стояв їхній автомобіль, не залишилося живого місця, а декого із знайомих військовослужбовців вже немає в живих. Тільки тоді зрозумів: наскільки близько були до ворога і дивом вціліли.
У вересні 2014 року Сергій Дмитрук відправився добровольцем в зону АТО. Сергій Васильович служив у другій батереї першого дивізіону 44-ої окремої артилерійської бригади, захищав інтереси України в районі Дебальцевого
Коли на деякий час замовкали гармати, Сергій писав листи додому, бо за кілька днів його дружина Любов мала відзначати свій ювілей. Він звернувся до коханої у незвичний спосіб: через районну газету «Сільські новини», бо був на межі, коли про кохання можна говорити вголос, не соромлячись почуттів. Символічно під таким листом міг би поставити підпис будь-хто із його побратимів, адже у кожного вдома залишилася мама, дружина, подруга.
«Люба моя дружино! Це перший твій день народження, відколи ми одружилися, що ти зустрічаєш його без мене. Дуже важко це усвідомлювати, але така сувора сьогоднішня реальність, що нас розділяють тисячі кілометрів. Я – далеко на Сході України, де точаться бої за незалежність і суверенітет Вітчизни, Ти – в нашій тихій та затишній оселі, з любов’ю створеній Твоїми умілимиі роботящими руками, що не знають спочинку ні взимку, ні літом.
Прости, що залишив Тебе зараз і пішов на цю кляту війну, але по-іншому вчинити я не міг, бо переконаний, що не наші діти мають воювати з підступним та сильним ворогом, а дужі, досвідчені чоловіки, які багато прожили і побачили в цьому житті і яким, окрім честі, нічого втрачати…» – з такими словами звернувся Сергій до дружини, сподіваючись, що коли він повернеться, «доня зіграє на Твою честь на скрипці мелодію нашого кохання, а келих червоного вина, як пелюстки троянд, наповнить серце спогадом про обітницю бути і в горі та радості.
До цих побажань приєднуються й мої побратими, з якими я торую неспокійними воєнними стежками. А ще хочу сказати Тобі найголовніше: кохана моя Любове Іванівно, я люблю Тебе понад усе і обов’язково повернуся. Ти тільки чекай».
Завдяки молитвам дружини Сергій Дмитрук повернувся живим додому.
Я щодня молюся, щоб закінчилася війна і настав довгоочікуваний мир, щоб наші захисники повернулися живими і неушкодженими до своїх родин. Боже великий, єдиний, всемогучий, молю Тебе, Благаю, нам Україну храни!

Недзельська Марія, 10-А клас НВК «ЗОШ I-III ступенів-гімназія»

смт Стара Вижівка