+38 (0332) 24-24-97
+38 (0332) 24-12-61
wifi
img
img img
img

Роботи переможців обласного конкурсу «Казку складаю сам» (2018 р.)

 

Скарб Блакитного місяця

Розділ I.

Старенька книга на ім’я Історія повільно простувала дорогою до містечка. Вона йшла купити гостинці для своїх онуків, Букварика і Математики, які незабаром мали приїхати в гості. «Букварику – міцну обкладинку, а то цей хлопчисько постійно рве і вимазує свою палітурку. А Математиці – барвисті закладки, якраз бачила в крамниці такі, фіолетові і рожеві», – міркувала Історія. Заглибившись у свої думки, вона непомітно забрела на тиху, непривітну вуличку.

Історія прожила довге, спокійне життя. І цього похмурого дня вона й не підозрювала, що на неї чекають перші у її житті пригоди.

Вона щойно проминула покинутий і занедбаний будинок, коли з нього пролунали моторошні звуки. Так, наче хтось намагався з силою відчинити заіржавілі двері. Пані Історія не була страхополохом. Тому замість того, щоб чимшвидше втекти геть, вона зупинилася і почала уважно приглядатися до будинку і до вулички навколо.

Раптом зірвався пронизливий вітер, а з хмар, які з самого ранку нависли над містечком, ринув дощ. Вона поспішила якнайшвидше дістатися до якогось сухого закутка, але не встигла. Палітурку нещадно шмагав вітер, змоклі сторінки закручувалися і не давали йти, всю її пронизував холод. Захитавшись, стара книга впала на мокру траву і знепритомніла.

Коли вона прокинулася, то зрозуміла, що опинилася у темному приміщенні. Раптом хтось увімкнув світло. Історія побачила три постаті, які височіли над нею. Це були книги-пірати. З пошарпаними палітурками, чорними перев’язями та шаблями при боці вони виглядали зловісно. Один пірат мав густу бороду. Двоє інших були вбрані як близнюки, в синє і червоне. Та й лицями були схожі.

– Та-а-ак… – протягнув бородань, – хто ж це у нас?

– Як тебе звати? – холодно обізвався другий.

– Відповідай! – грюкнув його близнюк.

– Тихіше, хлопці! Чи ж не маємо ми ласкаво прийняти нашу гостю? Га? – озвався ще один голос.

З темного закутка вийшов четвертий пірат. На голові мав чорний капелюх, а в його вусі поблискувала сережка.

– Ходімте, пані, – приязно усміхаючись, сказав він, – Я проведу Вас у Ваші покої.

Здивована пані Історія покірно попленталась за ним. Решта піратів вороже зиркали на неї.

– Ви їх не бійтеся, – заспокійливо сказав її провідник. – Вони деколи аж занадто входять в роль грізних підкорювачів морів. А так то вони хороші хлопці.

– Де ми? – вперше обізвалася Історія.

– На піратському кораблі, – підморгнув пірат. – А я – капітан цього судна, Веселий Джо. До речі, Вас як звати?

– Мене – Історія, – відповіла стара книга і тремтячим голосом запитала: – Але чому ви забрали мене?

– Бо у Вас є те, що нам потрібно, – пояснив капітан.

– Що ж це? – здивувалася Історія.

Крім торбинки з кількома монетами на гостинці внукам і старої хатинки вона нічого не мала. Навряд чи ці скромні пожитки могли зацікавити піратів.

– Давно у Вас цей медальйон? – натомість поцікавився Веселий Джо, показуючи потемнілу від часу круглу прикрасу у неї на шиї.

– Скільки себе пам’ятаю. Він дістався мені від предків, – Історія затулила медальйон рукою. Раптом пірат підскочив і спритно зірвав його з шиї.

– Нарешті! – видихнув капітан. Стара книга досі не могла второпати, що відбувається. Її очі налилися слізьми від гніву і образи.

Тим часом Веселий Джо акуратно відкрив медальйон і дістав з нього столітній на вигляд, пошарпаний клаптик пергаменту. Обережно розгорнувши і розпрямивши всі куточки, пірат схилився над ним і промовив дивні слова: «Як осяє Синій місяць гори, море і сади, вийде із неволі великий скарб назавжди». Щойно він закінчив говорити, по клаптику пробігли лінії і кружечки, які склалися в цілісну картинку. Історія зазирнула через плече пірата і побачила, що це дуже детальна карта красивого острова.

– Але… Що це?.. Як?.. Навіщо?.. – не могла зрозуміти стара книга. Невже ця карта все життя була з нею? І що вона означає?

– Скарби, дорогенька, скарби… – вдоволено поплескав її по плечах капітан. – Ми попливемо на пошук найцінніших скарбів на світі. І Ви попливете з нами. Треба ж було так пощастити, що хранителькою карти виявилася Історія! Ваші знання допоможуть нам, голубонько! Вирушаємо!

Веселий Джо легенько заштовхнув Історію в найближчу каюту, спритно замкнув двері на замок і побіг на палубу віддати команди, щоб вирушати в путь.

Розділ 2.

А почалося все з давнього пророцтва. Про нього розповів старенький Фоліант, якого Веселий Джо і його компанія кілька років тому підібрали в морі. Саме здійнявся шторм, коли пірати побачили легенький човен, який то виринав, то потопав у сильних хвилях. У ньому хтось сидів.

І був той хтось дуже слабкий. Товариші Веселого Джо хоч і були піратами, та книгами вони були не злими, тож вирішили врятувати бідолаху. Коли дідуся витягнули на палубу, спочатку він не міг ні слова сказати. А коли трішки оговтався, то прийшов подякувати капітану.

– Пане пірате, я старий бідний Фоліант, ні гроша за душею не маю, – почав дідусь, – але, щоб віддячити вам, розповім про одну таємницю, яку бережу все життя. Це давнє пророцтво. Воно підкаже, як знайти найцінніший у нашому світі скарб. Я чув про нього від свого дідуся, а той – від книги, у яку був закоханий. Вона походила з роду Хранителів, які зберігали секрет скарбу і карту, яка веде до нього.

І ось що розповів старий Фоліант. Десь у Фіолетовому морі лежить особливий острів, на узбережжі якого стоять дві високі скелі, а біля їхнього підніжжя росте розкішний дикий сад. І там, на цьому острові, захований скарб. Який саме – Фоліант не знав, але припускав, що це мають бути якісь рідкісні коштовності, адже його цінність була незаперечною. Щоб відшукати острів і шлях до того місця, де ховається скарб, потрібна була карта. А ще дорогою до нього треба було пройти через три складні випробування, розгадати таємниці минулого, доступні лише книгам із роду хранителів.

– Але й це ще не все, – провадив далі Фоліант. – Скарб схований глибоко під землею, не докопаєшся до нього. І лише коли світить Блакитний місяць, він виходить на поверхню. Знайди карту, відшукай острів, пройди всі випробування і дочекайся Блакитного місяця – і скарб буде твоїм. Прошу лише одне – не використовуй його на злі діла. Побачив я сьогодні, що серце у тебе добре, тому і розповів цей секрет.

Промовив старий і текст того давнього пророцтва: «Як осяє Синій місяць гори, море і сади, вийде із неволі великий скарб назавжди». Веселий Джо швиденько записав і подякував. Висадивши Фоліанта у найближчому порту, пірати хутко вирушили на полювання за картою. Пошуки їх тривали довгих три роки, і ось нарешті вони вийшли на слід Хранительки – і так легко її спіймали. Потираючи руки і попиваючи яблучний ром, пірати тішилися: до сходу Блакитного місяця лишилося три доби, а до острова – два дні шляху. Достатньо часу, щоб пройти всі випробування і дістатися до скарбу.

Розділ 3.

Старенька Історія сиділа у темній тісній каюті і намагалася збагнути, що ж з нею відбувається. Вона ніколи не чула ні про яку карту, ні про скарб. А те, що вона вважала старовинним медальйоном, отримала в подарунок від бабусі, з якою ніколи й не бачилася. Бабуся жила у далекому великому місті і час від часу писала листи. А одного разу надіслала у коробці цей медальйон. А тепер виявляється, що це карта скарбів. Неймовірно!

Історія ще довго міркувала про те, куди заведуть її пірати і чи зможе вона їм допомогти. І що станеться тоді, коли вони знайдуть скарб. А потім море заколисало її. Історія опустила голову на подушку і заснула. Їй снилися ризиковані пригоди, страшні небезпеки і таємничі істоти, що зачаїлися у темряві.

А за два дні Історія вийшла на палубу і побачила острів, який купався у бузковому мареві світанку. Стрімкі скелі, немовби вугіллям намальовані на фоні ніжного неба, мільйон відтінків зелені у пишних садах, що заполонили всю середину острова і білесенький пісок, по якому ще не ступала нога жодної книги.

Ось цей пісок мелодійно заскрипів під ногами – мандрівники зійшли на берег. У піратів був гарний настрій, вони співали бадьорих пісень і пританцьовували. Аж раптом капітан, який йшов попереду, зупинився і дав знак усім замовкнути. Просто посеред берега стояло всохле дерево, а на його гілці вмостилася велика Чорна Сова.

– Вітаю! – хрипло промовила вона. – Ви дісталися острова, отже маєте карту Хранителів. Але щоб пройти далі, маєте виконати три мої завдання. Впораєтеся – і я покажу вам точне місце появи скарбу. Схибите – і повернетеся назад на корабель.

– А якщо ми не захочемо? – задеркувато спитав чорнобородий пірат.

– Тоді я зроблю отак, – Сова повела крилом, і раптом стало темно, мов уночі, – і у вас не залишиться інших варіантів, крім як забратися звідси.

– Гаразд, – примирливо сказав Веселий Джо. – Кажи вже свої завдання.

– Слухайте! – Сова знову махнула рукою і повернула лагідний сонячний ранок. – Завдання перше звучить так: «Знайдіть звіра в печері».

– Якого звіра? Він великий? Він небезпечний? Нам його зловити чи вбити? – навперебій допитувалися пірати-близнюки. Сова мовчала.

– Шукачам скарбів не лишилося нічого іншого, як податися до великої печери у ближній горі і взятися навмання шукати звіра. Спочатку вони обнишпорили всю печеру. Просвічували ліхтарями, зазирали у найтемніші закутки і найвужчі шпарини, перевертали камені, вдивлялися у склепіння – може, хоч там який кажанчик знайдеться? Але ні тобі звіра, ні ящірки чи, бодай, якогось жучка відшукати не вдалося.

– Обдурило нас те совище, – зітхнув чорнобородий, коли всі, втомившись, посідали на камінчики.

– Стривайте! – раптом стрепенулася Історія. – Це ж може бути звір неживий, а намальований!

І, схопивши ліхтарика, взялася пильно вивчати стіни.

– Дурна стара! – пирхнув один з близнюків. – Звідки у печері малюнки?

Щойно він це сказав, промінь ліхтарика вихопив на стіні видряпане зображення великого звіра, схожого на слона. Всі обступили Історію і здивовано розглядали малюнок.

– У давнину наші предки не мали ні фарб, ні олівців, не знали алфавіту, але була у них потреба якось розказати про те, що вони бачили. Тому гострими камінцями і кісточками видряпували на стінах зображення тварин, які жили поблизу, і навіть цілі сцени малювання. Отаким було перше мистецтво, – пояснила Історія.

Пірати поглянули на неї з повагою і, не гаючи часу, побігли до Сови, дорогою вигукуючи: «Слон! Це слон!».

– Насправді мамонт, – зітхнула Сова, – але добре, зарахую вам це завдання. Лишилося ще два. І друге звучить так: «Знайдіть морські квіти, але не рвіть їх, щоб не вбити».

Шукачі повернулися до моря і зажурилися.

– Морські квіти… Здуріти можна! – тихенько прошепотів чорнобородий пірат.

– Ну як, пані, може і тут ви знаєте, про що йдеться? – Веселий Джо глянув на Історію.

– Маю одну думку, – поволі проказала Історія. – Але ж ви, панове, все життя проводите в морі, то й, певно, ліпше знаєте.

– Не дуркуй тут, кажи швидше! – кинувся до неї лютий пірат-близнюк.

– Добре, добре, не треба агресії, – поступилася Історія. – Я думала про корали. Я їх ніколи не бачила, але кажуть, що вони красиві і кольорові. От тільки не знаю, чи схожі на квіти.

– Скоріше на кущі й дерева, – відповів капітан. – Тому міркуй ще. У нас немає права на помилку.

Минуло добрих півгодини. Пірати замислено походжали берегом моря і думали про те, що скарб, як вода, вислизає з їх рук. До Веселого Джо підійшов чорнобородий пірат.

– Капітане, от я все мізкую про ті корали… Я згадав: коли ми полювали на кораловому рифі, наш юнга все казав, що хоче показати якісь дивовижні рослини і навіть пірнав по них. Може, це й були ті квіти?

– Сумніваюся, – відказав Веселий Джо. – Те, що він приніс мені на палубу, більше було схоже на віхоть мокрого сіна, а не на квітку.

Раптом Історія, яка непомітно прислухалась до розмови, підскочила до них і взялася обнімати чорнобородого.

– Ви – геній! – вигукнула вона. – Це ж актинії! Як я могла про них забути? Мабуть, тому, що не бачила ніколи, тільки читала. Але ці істоти живуть на коралах і дійсно схожі на барвисті квіти. А якщо їх витягнути з води, вони помирають і одразу втрачають свою красу і колір.

Коли Сові розповіли про своє відкриття, вона привітала їх з успішним завершенням другого завдання і озвучила третє, останнє: «Виростіть сад без жодного дерева».

– Ні, ну вона знущається! – вигукнув один з близнюків і тупнув ногою так сильно, що аж пісок розлетівся на всі боки. – Як можна виростити сад без дерев? Та ще й так швидко! До того часу, як зійде місяць, лишилося всього кілька годин!

Решта піратів обурено йому підтакували. І справді виглядало так, що впоратися з цим дивним завданням вони ніяк не зможуть. А поки пірати стояли і журилися, пані Історія хутко, наскільки дозволяли стомлені ноги, ходила по березі і щось визбирувала з піску.

– Бачу, наша старенька зовсім з глузду з’їхала, – сердито сказав один з близнюків. – Замість того, щоб думати, як нам допомогти, пішла собі на прогулянку.

– Ану мовчи! – раптом розлютився капітан. – Хоч пані Історія і має вже багато літ, але вона мудріша за нас усіх разом взятих! Я певен – вона вже щось надумала і шукає вирішення для нашого третього завдання.

І капітан рушив до старенької книги запитати, чим їй допомогти.

– А чого це ви поставали і ляси точите? – відсапуючись, запитала Історія. Хутко сюди і збирайте каміння!

– Навіщо? – здивувалися пірати.

– То ви не зрозуміли? Сова ж мала на увазі японський сад каменів! Його можна «виростити» досить швидко, якщо ви всі мені допоможете. Збирайте красиві камені і знайдіть мені щось схоже на грабельки. Зносьте все до Сови, хай дивиться, як ми будуємо.

Незабаром на піску під деревом уже лежало 15 каменів різної форми, які пірати під керівництвом пані Історії викладали у красиві композиції. А сама вона з допомогою уламка мушлі вимальовувала на піску кола та спіралі, створюючи красивий візерунок. Сова мовчки за цим спостерігала. За кілька хвилин до заходу сонця шукачі скарбів завершили свою роботу і вишикувалися перед Совою. Усіх переповнювало хвилювання.

– Що ж, – повільно проказала Сова, – бачу вам пощастило, що у вашому товаристві була ця мудра пані. З її допомогою ви виконали всі завдання. Тепер я вам не заважатиму. Дочекайтеся Блакитного місяця і беріть скарб – він ваш.

Незабаром стемніло. Книги завмерли в передчутті. І ось на небі з’явився Місяць – він був на диво великий і сяяв незвичайним блакитним світлом. Раптом від нього відділився один промінець. Він пробіг просто перед шукачами, вказуючи шлях. Книги рушили за ним. Незабаром вони вийшли на галявину і побачили, що промінь вказує на землю під великим дубом. Щойно шукачі підійшли туди, поверхня розступилася і перед ними постала велика куля, яка світилася теплим помаранчевим сяйвом. А всередині неї копошилися чорні цяточки.

– Це ж бурштин! – вигукнув Веселий Джо. – Я чекав чогось більшого, але й це непогано, нічогенький шматок. Але вперше бачу, щоб у бурштині були живі комахи.

– Це не комахи, – заперечила пані Історія, яка пильно придивлялася до кулі, – а літери. І скарб наш значно цінніший, ніж бурштин, дорожчий, ніж усе золото з королівських скарбниць. Панове, вітаю! Ми знайшли Знання!

– Тьху ти! – сплюнув чорнобородий пірат. – І що нам треба з цим робити? Нащо воно нам?

– А ви поміркуйте, – лагідно переконувала Історія, – сьогодні ви дізналися всього про три нові речі – печерні малюнки, підводні квіти актинії і сад каміння. І ці нові знання привели вас до скарбу. Уявіть, які скарби ви зможете здобути, коли матимете всі знання світу?

Пірати подумали, порадилися і погодились, що пані Історія таки має рацію. Але як користуватися цими знаннями, вони не знали.

– Не хвилюйтеся, я вам допоможу, – запевнила старенька пані.

На тому й домовилися.

***

Далі була весела дорога додому. Пані Історія уже не почувалася полонянкою на кораблі. Пірати ставилися до неї з повагою, слухали оповідки з її життя і щиро реготали у найбільш кумедних моментах. А коли повернулися до міста, то гуртом заснували Скарбницю Знань. І незабаром хлопці Веселого Джо зрозуміли, що їм уже не цікаво бути «грозою морів». Тому вони стали викладачами і дарували усім книгам необхідні їм знання.

– А що ж подарувала Пані Історія своїм онукам? – запитаєте ви. Вона наділила їх частинками того скарбу. Букварику відкрила секрети будови слів і речень, а Математиці – теореми і рівняння. Згодом із них виросли важливі і мудрі книги, які створювали нові знання і поширювали їх на весь світ.

 

Літвинова Олександра, учениця 4-А класу спеціалізованої

школи-інтернату I-III ступенів «Центр освіти та

соціально-педагогічної підтримки»

м. Володимир-Волинський

 

Їжак Колько і чарівне слово

В одному лісочку, що ніби кільцем обвиває сріблясте озеро, мешкав молодий їжак. Жив він тут зовсім недавно – випадково задрімав у копиці сіна, тут господар копицю взяв – та й на віз! От їжак на півдорозі прокинувся і зіскочив з переляку! Блукав незнайомим полем, аж поки до лісу не добрів. Так тут і опинився. І живе вже майже рік.

Знав він тут небагатьох: борсука Борю, що оселився за трухлявим пеньком, білченя Вірку з високої сосни і двійнят-мишенят, які завжди ходили у парі – ніколи не розлучалися. А ще знав старого Вепра. Це був поважний дідусь із сивими вусами. Колько його навіть побоювався трохи, бо звірі казали, що нібито той кабан чари якісь знав!

Одного спекотного літнього дня Колько з Борею вирішили піти до озера. Узяли виткане з листочків покривало, кілька солодких горішків та й почимчикували. А вода! Просто дзеркало якесь! Ніколи ще їжак такої не бачив! Але ж визнати захоплення Кольку якось було соромно, тому й почав:

– А знаєш, Борю, там, де я раніше жив, було ще більше та ще чистіше озеро!

– Справді? А дід Вепр казав, що поблизу взагалі води немає! Це єдина водойма на всю усюду!

– Та що той ваш дід знає? Хіба він заходив далі цього ліска? От у мене ліс був! Просто лісище, а не ліс! І грибів там видимо-невидимо! І ягід, хоч греблю гати! Не те, що тут… – продовжував вихвалятися Колько.

– Мабуть, справді добре, коли всього вистачає! Хоч у нас теж цього добра не мало. А ще ми з Віркою восени до старої ліщини ходимо, щоб на зиму запаси зробити. Хочеш, то й тебе з собою візьмемо?

– Та нащо мені той ваш кущик здався? У мене вдома – ото ліщина росте! На весь ваш ліс такої не знайдеш!

Борсук трохи образився на Колька. Бо ж як би там не було, а він дуже любив свій ліс. Тут завжди тихо та затишно, усі тваринки товаришують між собою. Одного року, коли зима прийшла так раптово, що лісові мешканці не встигли утеплити свої хатки, то так усі разом і у Ведмедя зимували! Але Боря про це не сказав їжаку. Накупавшись та навалявшись досхочу, друзі поверталися додому. Кожен з них мовчав про своє. Боря гасив у собі образу, а Колька гризла зсередини якась невидима сила. Розійшлись кожен до свого пенька. На наступний день виглядав Колько свого товариша, чекав його під старим дубом, ходив до нього, та той як крізь землю провалився. Ні Вірки не видно, ні двійнят не чути.

Сумував їжак день, сумував другий, а на третій вирішив наважитися до старого Вепра сходити. Розпитати, де ж то друзі його зникли. Він чаклун, усе знати повинен!

Вепр сидів на своєму зеленому подвір’ї у величезному кріслі-гойдалці та читав якусь старезну книгу. Колько мовчки підійшов до старого, а той до нього, не піднімаючи очей, каже:

– Ти за словами до мене прийшов?

– Ні… – здивовано пропихтів Їжак, а далі подумав: «Які слова? Марить дід чи що? Я ж друзів шукаю…»

– Якщо хочеш дружбу повернути, то мусиш слів чарівних навчитися. Без них – ніяк.

– Та як же мені ті слова ваші Борю повернуть? Може знаєте, як знайти його? – перебив Їжак Вепра.

– Знаю! От береш кілька слів чарівних, та й промовляєш щиро. Якщо слова твої від серця йти будуть, то і Боря повернеться. Тепер іди, не заважай читати!

І старий Вепр захропів на увесь ліс. Дивний він був, але дуже розумний.

Прийшов Колько на їхню з Борею улюблену галявину, та так йому гірко стало! І нащо було так його ліс ображати! Сльози краплинами полилися з очей, колючки затряслися, а серце стислося від душевного болю!

– Пробач, борсуче! – вирвалось з його уст. – Вибач, будь ласка! Я такого лісу, як твій, ніколи у житті ще не бачив! І ліщини! І озеро у вас найгарніше! – продовжував говорити він, сам не розуміючи, звідки ті слова брались у нього на язику.

– Вибачаю, друже! – почувся знайомий голос.

– Перед нам стояв Боря з повною корзиною величезних, як ніде на світі, лісових горіхів!

Таки знався на чарах той старий Вепр! Недаремно звірі говорили…

 

Шипелик Софія, учениця 6 класу гімназії ім. О. Цинкаловського

м. Володимир-Волинський

 

Поросятко Чіпочка та Феєчка

В одному космічному крижаному містечку Снігова куля, яке не мало доріг, а висячі мости, жило чемне рожеве Поросятко. Невисоке, на коротеньких ніжках. А прикрашали їх чорні черевички в білу крапочку. На кожному черевичку була кнопка, при натисканні якої Поросятко летіло, стрибало, занурювало свого носика в торф’яні болота… Носик був схожий на розетку в стіні, тільки щось кумедно рожеве нагадувало, що поросятко дихає, живиться й росте, сопе й пищить.

Що то за містечко, що то за планета, ніхто й гадки не мав, крім вчених… Виходить, що не тільки на Землі є тваринки, а й на кам’янистих поверхнях інших Галактик. Містечко не стояло на місці, воно кудись оберталося, наближалося до Місяця, а там вирувало життя… без людей. Вони могли спостерігати за ним. Звичайно, потрібен прилад для спостереження віддалених об’єктів – телескоп такий, якого мали всі мешканці крижаних вершин.

А змайстрували телескоп, що працював від одного дотику, Поросятко і його маленька подружка Феєчка. Таке собі кумедне й дотепне… воно прикріпило незрозумілу дротяну схему до металевих паличок і вигукувало: «Чип-чіп-чип-ча-ча. Я хочу молочка! Чип-чіп-чип-чу-чу…Я ніколи не мовчу». Так його і прозвали Чіпочка-вигадник, Золоторучка, Рятівник…

У містечку, яке справді нагадувало величезну кулю, були небезпечні дороги, тому пересування різними способами було непередбачуваним. Адже все, схоже на торф, було лише в’язке, липке, рудувато-жовте. Майже неякісний пластилін. І кожен мешканець повинен був мати такі окуляри-телескоп, щоб бачити далеко і близько, щоб не загрузнути в болоті. Чіпочка й тут першим вигадав новітню схему руху по висячих мостах. Куди він їх чіпляв невідомо, але з рожево-білих хмаринок звисали канати з золота; до них кріпилися срібно-брунаті дошки, які щільно прилягали одна до другої, приклеєні клейкою речовиною, що наповнювала місто. Такий собі теплий клей. Маленька подружка Чіпочки уміла ліпити з нього будинки різних конструкцій.

Феєчка була начитаною, невисокою дівчинкою (єдиною на цій планеті), яку побачило Поросятко й оживило, коли спостерігало за землянами.

Сидячи у своїй хатинці з теплого зеленого снігу, попиваючи парне молочко, Поросятко вирішило поцікавитись, чим займаються живі істоти на інших планетах та інших континентах. Його погляд упіймав світло ліхтарів біля великого багатоквартирного будинку. Маленьке віконце біля закіптюжених димарів тулилося до стіни. Це була оселя маленької дівчинки, яка дуже любила малювати і дарувати подарунки дітям на свята. Її маму забрав злий підземний Король. Вона знала це… Тато й бабуся щоразу турбувалися про неї.

Одного дня на малюнку Поросятко побачило дівчинку з великими сумними очима, кучеряве волосся фіолетовими іскорками лежало на папері. А в руках вона тримала мальовничо-чарівну паличку. «Яка вона доладна, красива, фіолетова, святкова!!! Таку б мені помічницю!» – враз подумав Чіпочка.

Раптово хмарки засяяли – сталося диво… Дівчинка ожила, навколо маленьких рук виросли світло-фіолетові крильця. Вони з’явилися навіть на вузеньких чобітках намальованої феї. Політ у космічний простір виявився швидким, без перешкод.

– Привіт, я Феєчка, – першою почала знайомство дівчинка.

– Хай, – видавив, мов останню краплю води з пляшки, Чіпочка. – Мене зовуть…

– Спрацюємось, думаю, Чіпочко!

– Можна подумати, що я беру Вас на роботу!

– Хм, Ви усвідомлюєте, коли починаєте думати, а не пізніше! Наші мрії не тільки в голові, вони в Космосі. Інколи й чужі маленькі бажання записуються у мою книгу. Вони збуваються!

– Ви, шановний, хотіли гарного друга! Ось… це я! Тільки чомусь, щоб радіти, ви неприязно дивитесь.

– Вибачте, Феєчко, я згоден мати вірного і кмітливого друга, дуже симпатичну подругу!

– Тепер у нас є робота! Ми допоможемо маленькій дівчинці.

– Звичайно, всі мрії здійсняться. Жаль, що ми не можемо повернути матусю… Проте ми даруємо їй Бузкову сумочку! А там… Що вона захоче, те й знайде.

Феєчка взяла свою чарівну паличку і мовила:

Чарівнице-чарівничко,

Поверни до нас личко.

Не барися, не біжи.

Нам усім допоможи.

Начаруй добра, краси,

Сумку мрії принеси.

Грім-громовиця,

Віра-цариця,

Надія-королева,

Любов сталева.

Мрія рожева.

Сонечко золоте.

Нехай диво росте…

У біленьких рученятах з’явилася сумочка з блискітками, живими метеликами, усміхненим поросятком і ще одинадцятьма тваринками: щуром, биком, тигром, кроликом (іноді замість нього приходив котик), драконом, змією, конем, вівцею, півнем, собакою. Феєчка знала, що кожного року на планеті Земля народжується новий звір-покровитель. Їй хотілося, щоб вони захистили талановиту дівчинку від незгод і дарували працьовитим людям щастя.

В день, коли Святий Миколай розносив подарунки, коли Мороз співав з Хурделицею колискові, під подушкою маленька дівчина-художниця знайшла Бузкову сумку бажань. Радість просто іскорками стрибала по темно-синіх стінах, враз малюночки стали співати, а все мальоване птаство ожило. Дівчинка не вірила, що саме їй випала місія першій зустрічати Святого Миколая і допомагати йому відписувати листи. Жодна дитинка не залишилася без подарунка на свята. У кожному гостинчику лежав лист-прохання. У нім написані Заповіді добра. Якщо дитина читала їх, то всі подарунки опинялися в оселі. Якщо хтось вередував – замочок замикав чарівний ключик…

***

А Чіпочка з Феєчкою спостерігали за людьми планети, розбудовували своє містечко, посрібливши Снігову кулю, щоб вона сяяла далеко… Щоб ніхто не ходив манівцями, а прямував у казку…

 

Сонячний замок

Коли прокинулось небо, відділилась земля, розлилися ріки, почала тягнути до Сонця свою голівку молода Кульбабка, народився Королевич сонця. Тоді у теплім сонячнім замку з’явився сяючий хлопчик. Час ростив його і красуня Роса. Полюбляв юнак називати все, що його оточувало. А світ крутився, з’являлось нове життя: тваринки, рослини, пташині сімейства. Королевич мужньо охороняв царство тварин. За мужність і хоробрість назвали його Андріяшем (кликали Андрій, Андрійко, Андрієнько, Андрієчко, Андрійчик, Андрієць, Андрусик). Знав він, де чарівні трави ростуть, коли зорі світять, умів усмішкою зачаровувати.

Щороку людей у тім замку ставало дедалі більше. Проте красою тут не захоплювались, жодної дівчини, крім старих чаклунок, не було. Благородну і шляхетну чародійку назвав правитель Альвіною. Жінка, яка виникла з повітря і каменю, мала ім’я Аеліта. Вона постійно будувала з робітниками нові невеличкі будиночки, облаштовувала житла.

Задумався Андріяш, які ж імена вигадати людям, щоб вони несли любов, виражали якості характеру, наділити їх добрими рисами, зробити красивими, працьовитими.

Якось друг Королевича, який був схожий на жовтеньку квітку, пішов на полювання. Несподівано на лісову стежку вискочив велетенський вовк. Хлопчина не злякався, вступив у бій, захистив і себе, і товариша. Назвали його «тим, що вступає у бій» – Антон (Антін, Антоша, Тосик, Антонко).

Для переможців влаштували концерт птахи, хороводи водили квіти. На жаль, не говорили вони, не вели їх у танок юнаки. Андріяш довго не знав, як зробити своє помешкання щасливим і радісним. Навіть сльози пролились із сумного обличчя. Скинув він капелюха, з якого сипались зірки, провів ним над травами, квітами. Стали оживати зеленокосі рослини, перетворюватись на ніжних голубооких і карооких красунь. Блискучу дівчинку назвали Берта. Попереду виступала ясноока, гордовита, з переможним поглядом красуня. У її руках була книга, що дарувала, несла перемогу кожному. Назвали юнку Веронікою. Біля неї стояла сестриця із зеленим мечем, яка вигукувала: «Перемога!». Так і назвали її Вікторією. Перетворену фіалку-дівчину нарекли Віолою.

У таночку затоптали квіточку, яку ледь помічали інші. Росла вона обабіч дороги, хто зривав її у годину розпачу, болю – відразу оживав. Дарунком життя стала Віта. 

Одна з молодих красунь хотіла заволодіти землями Андріяша, перетворити жителів на рабів та слуг. Вона напоїла його ліками, які викликали сон. Ледве Сонце прокидалося, королевичу нездоровилося. Але всі чарівники згодом розгадують таємниці. Розбив мечем горнятко королевич – чари зникли. Дівоча врода зів’яла. Вигнав він з королівства цю зухвалу дівицю. А від «володіти» утворилося нове ім’я Влада.

Тепер дівчата заквітчали замок, а королевич відпочивав, плавав морями і радів, що бажання його збулись.

Теплого вечора вирішив він перевірити, чи у небесному царстві мир і спокій. Сів на корабель і помчав. Море, підбурене вітром, хвилювалося. Корабель перекинувся. Андріяш опинився на дні моря. Царював там суворий «царський» Василь. Мав дві дочки: Марину (морську) і Інну (мов бурхливий потік). Саме Інна невдоволено перекинула корабель, тупнувши вередливо ніжкою. Побачила ту картину Олександра, що завжди захищала людей. Вихопила з рук морського Василя Королевича, посадила на чарівну хмаринку і з дощиком відправила додому.

У Сонячному замку запанувала тиша. Нектар люди видобували з промінчиків – лікували свої серця. А коли народжувалися дітки, то називали їх влучними іменами, які писав на сторінках життя Королевич.

 

Весняний король

У чорному підземеллі проживав король Очеретяник. Його сусідами були Зима, Весна, Літо, Осінь. Вони з’являлися на землі по черзі рівно через три місяці. Зима приносила морози, Весна – трави, Осінь – жовтогарячий килим, на якому можна злетіти, а Літо – підіймало із землі рослини, напувало їх, ростило. В жодну пору рослини не зацвітали. Журився з того і Очеретяник. А щоб не сумувати і хоч трохи звеселитися, він задумав створити гарненькі кольорові брязкальця.

Одного ранку, коли Зима заснула і лив, як з відра, дощ, вийшов з-під землі король вхопити для своєї країни води. Стала дівчина-красуня з віночком на голові воду з річки набирати в золоті відеречка. Підхопив він її, зняв різнобарвний віночок і сталося диво. Зникла золотокоса дівчина. А над рікою засвітилася дуга з семи кольорів. Застрибав Очеретяник і вигукнув: «Веселка!». Незабаром король опинився у своєму журливому царстві, тримаючи у руках якісь брязкальця. Тільки вони чомусь не дзвеніли. Заплакав король підземелля; сльози впали на ці дрібненькі кульки (цибулинки). Він закопав їх у землю, щоб зберегти як пам’ять про свою квітучу мрію.

Минали дні. На місці посаджених цибулин виросли квіти. У підземеллі вони не розпускалися, хоч тягнулись руками до світла. Зранку відкривали оченята і чекали Весняного короля (він любив кружляти у танку навесні). У кореневищах, бульбах, цибулинках було чимало поживних речовин. Тому ці квіти не замерзали.

Якось королю захотілося зазирнути на свої вигадані брязкальця. Глянув – зрадів! Вхопив і притулив до серця. Квіти почали проситися до сонячного проміння. «Але ж там сніг», – заперечив Очеретяник. «Ми сильні, не боїмося морозу. Хочеш, можеш вигадати нам імена. А як виберешся нагору, то побачиш, як ми зацвітемо!» – відказали квіти. Не хотів розлучатися він з різнобарвними квітами. Але яке щастя бачити й оберігати дивовижні живі створіння!

Першу квіточку, яку виніс з підземелля, Очеретяник назвав Первоцвітом. Вона так тепло дивилась в очі і нагадувала золотосяйні колючки. Другу – Підсніжником, бо він на проталинах снігу зацвів сніжно-білим цвітом. Третю – Проліском, що голубими очима нагадував дзвінкі струмочки під лісом на галявині. Фіалкою назвав чарівний король запашну квіточку, яка вилікувала його від застуди. Колір її нагадував фіолетове намисто ночі. Квітку з жовтуватим привіночком назвав Нарцисом. А ту квіточку, яка заколисала його під шум вітрів, названо було Сон-травою.

Весна раділа з того, що вперше квіти зацвіли у її ранковій оселі. Вітер заграв на сопілці. Весна пустилась у танок з королем підземелля.

 

Пархомук Мирослава, учениця 7 класу ЗОШ № 1

м. Рожище