+38 (0332) 24-24-97
+38 (0332) 24-12-61
wifi
img
img img
img

Роботи переможців обласного конкурсу «Казку складаю сам» (2020 р.)

“Чарівна гілочка старого дерева”

        Зайчик Вухань сидів у лісі під великим деревом і міркував уголос. Він говорив про те, що мама і тато не цінують, не люблять та не розуміють його. Вуханю здавалось, що рідні не помічають його – а йому так хотілося, щоб вони вважали його найкращим!
Скарги зайчика почуло старе дерево, під яким він сидів.
– Ти помиляєшся! Усі батьки люблять своїх дітей! – сказало воно Вуханю.
– Не вірю! – відповів зайчик і насупився.
Старе дерево похитало своєю кроною та запропонувало Вуханю взяти чарівну гілочку, що лежала біля нього.
– Махнувши цією гілочкою та згадавши бажання, ти зможеш перетворитися на кого ти забажаєш, – пояснило дерево. – Сподіваюся, вона допоможе тобі розібратися у своїх почуттях.

– Зайчику Вуханю одразу ж закортіло перетворитися на комаху. Махнув він гілочкою – і став маленьким чорним жучком.
Жучок Вухань весело літав на кущами, аж поки не побачив мураху, якого придавило великою соломинкою. Він підняв її й таким чином допоміг звільнитися.
– Дякую за порятунок! – сказала мураха й запросила жучка до себе в гості. Вухань погодився, адже йому було цікаво, як живуть мурахи.
Виявилося, що вдома всі нетерпляче очікували на на повернення мурахи. Батьки були дуже раді бачити свою донечку. Вони цілували й обіймати її, що Вуханю стало аж заздрісно. «Які ж у цієї музи чудові батьки! – думав він. – Вони її так люблять!» Продивився він на щасливу сім’ю та й полетів далі.

Раптом зайчику захотілося перетворитися на пташку. Він махнув чарівною гілочкою – й умить став орлям. Піднялося орля Вухань високо-високо в небо й раптом помітило, як з гнізда випало пташеня. Не залишати ж малюка в біді. Тож він підняв його в гніздо, де мама-синичка гірко плакала за своїм маленьким синочком. Вона дуже зраділа, побачивши своє пташенятко живим та здоровим. Почала його обнімати та цілувати, так що Вуханю знову стало заздрісно. Тож він попрощався з синичками й полетів далі.
Нарешті Вуханю набридло літати. Він утретє махнув гілочкою й перетворився на ведмежа. Весело качалося ведмежа Вухань на галявині, аж поки не побачило маленьке білченя, що потрапило в капкан. Він допоміг йому вибратися з пастки. Білченя дуже зраділо, що ведмежа не залишило його в біді.

– Ходімо до мене в гості! – запропонувало воно. – Я познайомлю тебе з мамою й татом.
Ведмежа Вухань погодилося, тож вони вирушили до батьків білченяти. Тато-білка й мама-білка були дуже раді бачити свого синочка, й тоді зайчик замислився: «Якщо всі батьки люблять своїх дітей, виходить, і мої також мене люблять. Тільки я цього чомусь не помічаю!» Раптом він згадав слова старого дерева про те, що помиляється стосовно своїх батьків. Згадавши тата-зайця й маму-зайчиху, Вухань подумав, що йому час повертатися додому. Він востаннє змахнув чарівною гілочкою й став знову зайчиком Вуханем.
Він повернувся в сад, подякував старому дереву, поклав гілочку на місце, а потім побіг додому. І виявилося, що батьки хвилюються, вже давно чекають на нього. Побачивши сина, вони зраділи, стали обнімати й цілувати його.
– Синочку Вуханьчику, ти в нас найкращий, найрозумніший, найсильніший, найталановитіший, найхоробріший зайчик у світі, і ми тебе дуже-дуже сильно любимо! – говорили йому мама й тато.

Зайчик Вухань почувався дуже щасливим, адже він зрозумів, що всі його переживання були зайвим, і батьки насправді його люблять. Побувавши в гостях у мурашок, синичок та білчат, він пересвідчився, що для всіх батьків їх діти – найдорожче, що є світі.

Солов’янчик Денис
Учень 4-Б класу НВК “Маневицька ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 гімназія”
Камінь-Каширського району

 

 

“Ерфе Мандрівник”

Було собі маленьке містечко. Воно майже нічим не відрізнялося від інших, але все таки у ньому було щось не так. Хмари нагадували клубочки диму, крізь які сонця майже не видно. А річки і озера набули зеленого кольору, зникло багато риби. На вулицях то тут, то там лежало сміття. I з усіх лісів залишився лише один. Все це було наслідком видобувних копалень, які раніше діяли неподалік.
Одного разу ранок був дуже гарний і сонячний. Люди працювали, розмовляли, а деякі ще спали. Рaптом на поселення опустився туман. Здавалося б, це звичайне явище осінню, але в той день він опустився значно пізніше ніж зазвичай. Тим більше, туман був не сивим, а майже чорним. Жителі це помітили, але й далі продовжували займатися ранковими справами.
Раптом у тумані почали зникати люди. Все поселення заполонили крики про порятунок. Мешканці зрозуміли, що туман таки незвичайний і це в ньому зникають і старі, і малі. Але поспішати на допомогу ніхто не збирався, ycі були дуже налякані і пробували знайти безпечну схованку.
Наступного ранку зловісний туман знову опустився на поселення. I цього разу він просочувався у шпаринки і намагався потрапити у будинки. Жителі перелякано вибігали з домівок, але туман почав роз’єднуватися на невеликі згустки і ті намагалися зловити людей, які бігли до бургомістра.
– Просто, зараз ми підемо в шахту, лише там цей дивний туман нас не знайде, – сказав бургомістр.
Згодом, поживши у шахті, люди назвали туман Димосмоґом. Адже він дуже нагадував дим.
Через деякий час людям дали кисневі капсули і бургомістр дозволив виходити в місто.
Життя мешканців було дуже незручним. Так-так, адже вам напевно теж було неприємно кожнісінького дня перебувати у великих шоломах, які бургомістр м’яко назвав масками, і з металевим контейнером, який був наповнений повітрям, перебувати скрізь де б ви не були, і багато жителів ненавиділи кисневі маски.
Таке «пекло» тривало довго. Люди уже й не сподівалися на порятунок. Але в один день…
Групка дітей гралася на дорозі. Їм було так весело! Напевно, тому що вони не знали, яке життя насправді… За грою дітлахи не помітили, як до них наблизився незнайомий чоловік. Він сидів на білому коні, а трохи вище летіла сова.
– Я чув у цих краях людям заважає Димосмог. Хто це? Злодій? Звір? Чи може привид?
Діти здивовано подивилися на незнайомця.
– Це такий поганець, який пожирає людей!-пояснила найменша дівчинка.
Незнайомець засміявся і найстарший на вигляд хлопчик поспішив пояснити краще:
– Це туман у якому зникають люди. А ще через нього ми змушені ходити з кисневими капсулами і масками.
– Не хвилюйтеся, ми позбудемось Димосмоґа! Покажіть де всі мешканці живуть.
Коли дітлахи привели незнайомця у шахту, він звернувся до людей:
– Димосмог лише забирає кудись людей і через нього брудне повітря. Але ж це не він висушив усі річки й озера? Димосмог не міг виловити усю рибу. А дерева теж він спиляв?
Люди похнюплено опустили голови. Хтось обізвався:
– Ні, це не Димосмог зробив…
– А хто ж ? – запитав чоловік. Запала мовчанка, але обірвав той же голос, щоправда цього разу він звучав, як шепіт:
– Це ми зробили..
– Саме так! – підтвердив новоприбулий,- Отже ви Димосмоґа й позбудетесь! А я розкажу, як це зробити.
Уже наступного ж дня жителі взялись до роботи. Незнайомець сказав, що найперше потрібно посадити дерева і рослини. Він дав людям наcіння дерев. Мешканці здивувались, а дехто навіть сміявся: – Як же це так?! Та нам доведеться чекати ще 10 років поки дерева виростуть з насіння.
Але дерева таки посадили, одразу пішовши назад в шахту. Незнайомець підійшов до місця де було посаджене наcіння, вийняв жезл і намалював ним в повітрі якісь символи і дерева виросли в ту ж секунду!
– Зачекайте! Куди ж ви? -гукнув Незнайомець до людей, – Дерева уже виросли.
Мешканці обернулися і здивовано подивилися на дерева, яких до того не було. Тепер вони вірили, що чарівник не насміхався з них і радо взялися за наступне завдання-очищення води. Жителі прибрали на всіх берегах озер і річок. Люди були дуже здивовані, адже цю роботу вони зробили лише за пів i дня!
– Це точно чари Незнайомця! – запевняв людей бургомістр, він завжди був впевнений у правоті своїх дій, але навіть не звертав уваги на погіршення екології у містечку, думаючи , що це неважлива тема.
Згодом до них підійшов чарівник, вийняв з плаща жезл, опустив у воду i намалював ним символ.
– Відтепер ви зможете пити просто з річок! – сказав Незнайомець і заховав жезл у плащ, знову кудись пішовши.
– Дивина та й годі! – вигукнув бургомістр, -Жодної кишені не видно, а жезл то десь дівається! I не заважає він Незнайомцеві? От би мент такий плащ! А то ходжу уже цілих три тижні в одному й тому ж костюмі. Люди сердито глянули на бургомістра, їм не сподобались його слова.
Наступного дня Незнайомець сказав, що потрібно очищувати землю. Отож, народ взявся викопувати сміття з колишніх полів. Через кілька хвилин праці прийшов чарівник.
– Я вам допоможу,- сказав він, став посередині одного з полів і почав повільно піднімати руку, земля задрижала із неї вийшло назовні усе сміття, людям потрібно було лише зібрати його. Потім прилетіла сова і кинула великий мішок з зерном. Незнайомець здійняв вітер і розвіяв насіння по всіх полях, а воно одразу ж виросло.
– А тепер найважливіше завдання. -таємниче промовив чужинець, – Врятуємо людей, яких захопив у полон Димосмог.
– Невже вони ще живі?! – запитав бургомістр.
– Авжеж, але вдихнувши чадного диму, Димосмог підкорив їх своїй волі і утримує у глибоких копальнях. Люди стали його рабами і видобувають енергетичні ресурси, і тим самим зміцнюють Димосмога. Тому ми просто зараз вирушимо на порятунок людей!
Вибравши 20 найсильніших і найсміливіших, Незнайомець повів їх у небезпечну подорож.
Вже сонце зайшло за обрій, а на його зміну вийшов місяць, коли чоловіки дійшли до лісу. Дерева були чорні, сухі і без листя, а над землею витав туман. –
– Не хвилюйтеся, це не Димосмог.- запевнив Незнайомець. – А щоб не загубитися у тумані нам потрібно прив’язатися мотузкою.
Він наказав сові здійнятися вверх.
– Вона добре бачить вночі і вкаже нам шлях, – пояснив чарівник.
Час від часу перед мандрівниками пробігали великі пацюки з червоними очима, але вони ніби не помічали чоловіків.
Tільки вийшовши з лісу перед групою людей постало ядучо-зелене озеро. За словами Незнайомця водойма набула такого кольору через часті кислотні дощі.
– Перепливсти ми його не зможемо- кислота знищить човен, тому доведеться обходити. Закрийте обличчя хустинками, щоб не отруїтися кислотною парою, -порадив Незнайомець. І команда продовжила рух.
3 приходом світанку вони дісталися величезних сміттєвих гір. 3 надмірними зусиллями люди здійнялися на вершину гір і побачили копальні з яких виходили пил і дим, під землею чулося стукання і гуркіт, там працювали люди. Наблизившись до шахт сморід був нестерпний. Чоловіки одягнули кисневі маски і погрузилися в темряву копалень. Незнайомець дістав жезл, освітив шлях у підземеллі і повів їх у темряву копалень. Ось вони дістались місця де працювали люди, які нічого не помічали навколо себе.
Раптом їх оточили величезні пацюки і почали наближатися. Всі запалили смолоскипи i приготувалися стримували наступ. Але боротьба стала ще важчою, коли на них полетіли ще й кажани! Незнайомець сказав відбиватися що є сили, а сам тим часом пішов визволяти ув’язнених працівників і з копалень. Потім чарівник жезлом намалював на землі виводити чарівний символ і земля почала здригатися, доки копальні повністю не завалилися.
– От тепер Димосмог вже не буде псувати наше життя! Завдяки вам ми покінчили з ним назавжди! – вигукнув один із людей.
Але Незнайомець відповів:
– Це його стримає на деякий час, але не назавжди.
I всі рушили назад до містечка.
Коли люди наближалися до поселення, їх уже бурхливо зустрічали жителі. Усі сміялися, раділи, співали , а дехто аж плакав від щастя!
Згодом бургомістр підійшов до чарівника:
– Ми вам дуже вдячні! Завдяки вашим порадам і вмінням, Димосмога було переможено. Але ми ще й досі знаємо вас, як Незнайомця. Як же нам вас величати?
– Можете кликати мене Ерфе. І пам’ятайте, аби все не повторилося знову люди повинні дбайливіше ставитися до довкілля, ви повинні спрямувати всі сили на відновлення землі і вміло розпоряджатися земними ресурсами!
– А зараз мені час вирушати, є й інші поселення, які потребують моєї допомоги.
– Хай живе Ерфе!!! – вигукували мешканці містечка, радіючи перемозі.

Климюк Анна
Учениця 7 класу Римачівської НВК “ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ”
Ковельського району

 

 

«Пригоди слів у королівстві Лінгвістика»

У королівстві Лінгвістика, на берегах Великого Тлумачного Словника, жила сила-силенна слів. Публіка була такою різношерстою, що з нею частенько траплялися всілякі пригоди. Про одну з них і розповім вам, любі п’ятикласники.

Miстечко Синтаксис розкинулося між пагорбами Самостійних і Службових Частин Мови, на долині Вигуків. Як і личить, шановні громадяни мешкали на центральних вулицях. Це були повнозначні слова та стійкі вирази, що займали ключові посади на фірмі «Речення» – єдиному об’єкті, що забезпечував роботою всіх жителів містечка. Очолювали фірму Підмет з Присудком. Поводилися вони бундючно й навіть трохи нахабно: пишалися тим, що удвох вони мало не пуп землі-граматична основа! Змістовий центр «Речення»! Вони почувалися як риба у воді, дозволяли собі те, що інші, зокрема другорядні члени «Речення», навіть уві сні побачити не могли. Вони то з’являлися, то зникали з «Речення», перестрибували з однієї частини мови в іншу, збиваючи з пантелику ошелешених об’ємами нової інформації п’ятикласників, що намагалися з’ясувати «хто є хто» у складній ієрархії «Речення».
Другорядні члени «Речення» мешкали в менш престижних районах Синтаксису, не полишаючи однак надії втертися до касти обраних. У цих спробах багато хто з них потрапляв у халепу, проте рук не опускали і крил не складали.
Додаток постійно плутався під ногами Підмета, намагаючись присусідитися до високопосадовця: ми ж, мовляв, земляки, майже родичі теж відповідаємо на питання відмінків…

– Знай своє місце! – якось відрубав Підмет, вкотре відмахуючись від Додатка, як від набридливої мухи. – Я – головний діяч у «Реченні», і мій відмінок- прямий! Твої ж -непрямі. Затям це врешті і не чіпляйся, як сльота до плоту!
Похнюпився ображений Додаток, проковтнув гірку пілюлю, змахнув скупу чоловічу сльозу та й повернув голоблі: – Коли з моїм не в лад, то ми собі назад.
Означення вилежувалося на віллі Підмета в гамаку, осяяне ніжним промінням вранішнього сонця, овіяне свіжою прохолодою, замріяне, заспокоєне, заколисане. Означення потай марило.. кар’єрним ростом: ще трішки-і воно стане Епітетом! А це вже значно вище, що не кажіть! Можна буде і в «Поезію» пробитися, а не спотикатися об кому при Дiєприкметниковому звороті!
– Що, вилежуєшся?- як грім з ясного неба ляснула над ніжним вушком Означення метушлива Обставина. – А он за лісом, за пралісом, «на зеленому горбочку, під вербою в холодочку» бунт назріває!
– Мене це не цікавить. Я в політику не втручаюсь,- манірно відповіло Означення, оговтавшись від несподіванки.
– Як знаєш. А я тим часом побіжу, аби нічого не пропустити, – торохтіла Обставина, беручи ноги на плечі, і гайнула під дурного хату, де якраз зачинався якийсь шарварок.
На центральному майдані Синтаксису вирував чималий натовп.
Звідусіль чути було схвильовані голоси:
– Годі терпіти це свавілля!
– Справедливості!- волали Службові Частини Мови.
– Ганьба! Ганьба! -Вигуки змішалися з Iменниками і стрясали повітря.
– Ми – найменш захищені!-горлали Сполучники. -Кожен п’ятикласник може нами маніпулювати: чи «а», чи «та», чи «і», чи «й». То йому «зате» не догодило- і він уживає «проте». Ніякої поваги!
– Скільки можна?! Ніякого суспільного статусу,-бубоніли серед натовпу невдоволених Прийменники 3, 3і, Із. – Ми взагалі сподіваємося тільки на чиюсь милість: то відірвуть «і», то приставлять, та ще й помилитися примудряються: чи спереду приточити, чи ззаду – не второпають. Слів не вистачає, щоб обурення висловити!
Поміж мітингувальників сновигав Жаргон із Калькою. У сарафані і з кокошником на голові, що їхав набакир, Калька підбурювала бунтівників, підливаючи у вогонь розбурханих пристрастей своєї оливи.

А Суржик, незаконно народжений синок Кальки й Жаргону, носився вуличками Синтаксису на своєму велику. Намагаючись утертися в довіру бунтівників, він сіяв довкола кукіль непорозумінь. Частини мови скоса поглядали на цю сімейку. Вони знов і знов нелегально проникали на територію Синтаксису, хоч як із ними не боролося Міністерство Культури Мовлення.

Іншомовні слова стояли віддалік. Колись у статусі мандрівників вони опинилися на берегах Великого Тлумачного Словника. Згодом виpішили й оселитися тут. Виробили правопис, отримали візу на проживання. Деякі змогли навіть прописатися в Словнику! Живуть! Сусіди виявилися народом чемним: у душу не лізуть, до роботи не силують-іноземці ж! Своїх відповідників шукають. Тому іншомовні слова, почуваючись елітою, аж надто з сусідами зближатися не бажали. Xіба що Пальто, месьє з Франції, так уподобав Другу Bідміну Iменників, що задля неї зважився на відмінювання, за що був урочисто прийнятий до спільноти як повноважний її член. Із радощів Пальто підстрибувало, било руками об поли, шукало по кишенях aргументів, аби аборигенами. Та ба: вони, розуміючи, що перебувають на теренах Великого Тлумачного Словника на пташиних правах, мовчали, сопучи під ніс.
На вуличках і майданах Синтаксису тим часом атмосфера ставала ще більш напруженою: невдоволення населення наростало, пристрасті вирували. Службові Частини Мови не бажали згортати лозунгів невдоволення.
Раптом зі старенького гучномовця, що висів на стовпі з незапам’ятних часів, над головами мітингувальників полинула мелодія. Це виявилося несподіванкою для всіх -і натовп почав стихати.
– Угамуйтесь! Заспокойтеся!-на порозі головного офісу «Речення» стояв сам Синтаксис. Його перша леді Морфологія, як і годиться кожній першій леді, стояла поруч свого чоловіка. Подружжя дивилося бунтівників, як на нерозважливих дітей.
– Слухайте! Слухайте всі!- затрубило, яку єрихонську сурму, Дієслово. Воно завжди було в матінки Морфології напохваті й поспішало негайно виконати будь-яке її розпорядження чи прохання.

Шарварок потроху вгамувався, буря пристрастей ущухала. Морфологія виступила наперед, простягаючи руки до натовпу. Її миле обличчя осявала щира материнська усмішка, очі випромінювали ніжність і любов. Здавалося, вона хоче всіх обійняти!
– Усі ви – мої діти,- почала Морфологія, на очах забриніла сльоза.-Усіх вас я люблю й опікуюсь вами весь свій вік. Усі ви мені однаково дорогі й милі серцю, як матері діти. Хтось із вас удався більшим і сильнішим. Інший, хоч і зросточком не вийшов, та не став мені менш любим. I роль моїх «мізинчиків» у справах «Речення» не менш важлива, ніж інших! Поміркуйте: чи стали б повноправними членами фірми, скажімо, Додаток чи Обставина, якби не було Прийменника?
Додаток пошкріб потилицю:
– Так, іноді Прийменник таки необхідний…
– – А чи пишалося б «Речення» такими низками однорідних членів, коли б не Сполучники? – продовжувала Морфологія.
Це риторичне питання викликало посмішку на вустах Сполучників, очиці їхні заблищали, а «І» та «Й» підстрибнули від радості так високо, що їм шапки з голів попадали!
Погляд Морфології спинився на Вигуках і Вставних Словах. Їх думки, здавалося, були далеко від усього, що коїлося на майдані Синтаксису.
– Погляньте, от Вигуки й Вставні Слова взагалі відмовилися від будь – яких посад у «Реченні» – і не стали менш потрібними об’єктами фірми, менше шанованими, -підморгнула їм Морфологія. Ті у відповідь змовницьки кивнули: вони добре знали, як ще не раз дошкулять школярам, котрі не одразу помітять їх у «Реченні».
– А як же я, матусю? – стиха запитало Звертання, що досі стояло в затінку Кличного Відмінка.
– А як же без тебе, хороше моє! – посміхнулася Морфологія i приголубила Звертання. – Якби не ти -yсі штурхали одне одного в плечі й хапали за руки. Без тебе ніяк!
Звертання задоволено терлося коло Морфології м’якеньким пухнастим кошеням.
Майдан знову завирував. Частини Мови посміхалися, схвильовані промовою Морфології: усі вони любили свою матір і вірили кожному її слову. Крихітні Сполучники й Прийменники тулилися до її ніг, Частки тримали матір за руку. Iменникам та Прикметикам хотілося впасти зі сльозами неньці на груди й покаятися: не догледіли за меншенькими, призвели до збурення в родині, завдали зайвих прикрощів матері, але суспільний статус стримував їх, тому мовчки ковтали скупу чоловічу сльозу.

А Числівники в цей час були на службі: політика політикою, а комусь і працювати треба! Вони, як досвідчені бухгалтери, зводили кінці з кінцями на фірмі «Речення».

Шнурко Єлизавета
Учениця 9-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №2
м. Нововолинськ Володимир-Волинського району

 

«Сон різдвяної ночі»

Двоє маленьких друзів Миколка і Надійка завжди гарно граються разом полюбляють подорожі та цікаві пригоди. Миколка має улюблену іграшку робота-трансформера і вони з Надійкою частенько граються ним. У дітей є мрія потрапити в чарівну країну, де ходять каравани верблюдів, а в морі живуть небезпечні крокодили. Друзів це не лякає, адже їм завжди хочеться пригод.
У Різдвяну ніч Микола заснув і сниться йому сон: його трансформер з робота перетворився у вертоліт. Хлопчик нічого не сказавши дорослим, сів у нього і полетів до Надійки в гості. Прилітає, а дівчинка, спить. Миколка тихенько, щоб не розбудити, переніс її на свій вертоліт. І полетіли вони у далеко-далеко у пустелю, де не було води, лише поряд знаходилося Червоне море.
Коли друзі приземлилися, то Надійка прокинулася. Вона була дуже здивована, адже лягала спати вдома, в тепленьке ліжечко зі своїм іграшковим ведмедиком, а тут…
Діти опинилися в країні, де було тепло і сонячно, але вітер здіймав в хмари піску. Хлопчику з дівчинкою потрібно було знайти місце де можна сховатися від бурі. І тут, на допомогу прийшов трансформер.
Він викопав яму, де вони і сховалися.
Коли буря вщухла Надійка і Микола вибралися зі своєї схованки. Було дуже гаряче і дітям захотілося пити. І знову їх на допомогу прийшов трансформер. Він трансформувався у вертоліт і перемістив дітей на острів, який був у Червоному морі. Адже, лише там була вода для питання.
Напившись прохолодної води , діти хотіли оглянути острів. Та,раптом, на морі показався корабель, який нагодував зеленого крокодила. Він був великий-великий. Мотор корабля так загув, що дітям стали мерщій втікати до моря. Вони швиденько сіли в корабель і попливли далі від берега.
Нашим друзям тепер не загрожувала небезпека. І, хоча, раніше вони мріями про такі пригоди далеко від дому і без доросли, то тепер, чомусь засумували. Миколка з Надійкою дуже захотіли повернутися до своїх домівок, яке це радісне свято, а вони зараз так далеко від дому.
І тоді, Миколка знову попросив про допомогу у трансформера. Трансформувавшись у вертоліт, він повернув дітей до домівок в обійми їх матерів.
Микола прокинувся в обіймах своєї мами. Вона вітала синочка з Різдвом. На комоді стояв хлопчиковий трансформер робот-вертоліт, а під ялинкою подарунок: корабель, який міг трансформуватися в крокодила.
Усюди звучали веселі різдвяні колядки, а Микола з нетерпінням чекав Надійку, щоб розповісти про свій сон та показати подарунок.

Варцаб’юк Микола
Учень 1-Б класу КЗ “Луцького НВК №9 Луцької міської ради”

 

“Пригоди Семена”

У звичайній сім’ї живе Семен. Він собака, але розумом міг би помірятися з самим Ейнштейном! А все тому, що з ним мешкають сестри Ліда пес i Катруся.
Одного Семен ранку о шостій годині ранку, встав лежав рівно одну хвилину і тридцять одну секунду, рівно стільки потрібно, щоб потрапити до країни Собак. Він ще не знав, що починається найзахопливіша пригода. Отож Сеня стояв на лапках (в нього не лапи!) і несподівано йому запаморочилося у голові та сильно смикнуло ліву задню лапку. I раптом… він розплющив очі і побачив перед собою якесь королівство. На старому вказівникові писало «Вітаємо у країні Собак!». Повернувши голову, він уздрів величезну яблуню, під якою сиділа дама породи такса, як і Семен. Дівчина читала газету «Уся правда про знаменитостей». Сеня підійшов до неї і гречно запитав:
– Доброго дня, пані! Чи не підкажете котра година?
– Привіт! Зараз шоста година, три хвилини і сорок п’ять секунд,-пролунав ніжний голосок.
– Дуже вдячний. А як вас звуть? –
– Соня. А вас?
– Семен. Для тебе просто Сеня. А де ми знаходимося?
– У країні Собак. Наш правитель бульдог Буба Великий сам створив це королівство
Співрозмовниця дуже балакучою. Вони розмовляли досить довго. Соня розповіла, що потрапила сюди нещодавно.
– Це сталося тоді, як я прокинулася. Мені запаморочилося в голові
– Смикнула ліву задню лапу?!
– Так!-здивовано вигукнула вона. -А звідки ти знаєш?
– У мене самого таке було. Ти хочеш вибратися з цієї країни?
– Звичайно! Мене чекає господар.
– А ти знаєш, як це зробити?
– Я – ні, але Буба точно знає!
– Я вирушаю до нього. Ти зі мною?-рішуче гукнув Семен.
– Залюбки. Коли йдемо? Уже, негайно! Я навіть не поснідав. На порожній шлунок вирушати кудись. Пхe! Можна було і попередити.
– Не гнівайся. Пішли. Я покажу шлях.
Ось вони і підійшли до величезного замку, який охороняють дві вівчарки. Собаки слухняно пропустили їх всередину. Це була гігантська зала, у якій висіли портрети вельмож. До них підійшов слуга, котрий завів їх до короля.
Семен мовив:
– Ем… Добрий день! Це. ..
– Ваша Величносте,- підказала Соня.
– Так, королю, нам подобається ваша країна, але нам потрібно цей, як його
– Повертатися додому, – підказала Соня.
– Добрий день! -пролунав низький голос. – 3 моєї країни вибратися – знову неможливо, але…гадаю…гм… якщо ви виконаєте мої завдання… я вас, можливо,…випущу. (Король любить робити інтригуючі паузи).
– Так, ваша Величносте, зробимо все, що скажете!
– Ну… слухайте.. Перше завдання – намалювати мої веління. Друге- написати про них книгу на тисячу сторінок. Трете-за день розпродати усе. Зрозуміло?
– Так. Усе зробимо. Дякуємо.
От вони стоять біля того дерева, де відбулася перша зустріч. –
– Що ми будемо робити?-запитала Соня.
– Перше завдання. Ти умієш малювати?
– Hi.
– Халепа. О! Це ж королівство. А значить тут е мешканці.
– Так. У мене є знайомий художник Рекс. Гайда до нього!
Невдовзі вони прийшли до невеликого будинку. Соня постукала в двері.
– Хто там? – почувся пискливий голос.
– Це я, Соня.
Відчинилися Сеня побачив малого чихуа- хуа білого кольору.
– Чим можу вам допомогти?
Друзі розповіли усе.
– Я можу вам допомогти з цим Завтра принесу завданням. –
– Дуже дякуємо. Ось перше завдання в розробці. Залишилося ще два. –
– Я напишу книжку, -сказала Соня. – А коли ти допишеш, я занесу до друкарні. А потім буду продавати.
– Пішли до мене.
Усю ніч Соня писала книгу, Рекс малював, а Сеня смакував сосисками. Уранці постукали в двері. Сеня відчинив. До хати ввійшов художник з картиною в руках. Соня заварила чай і почала читати. Хлопці уважно слухали. У кінці пролунали аплодисменти.
– Соню, у тебе талант!-сказав Рекс.
– Молодець. Залишилася моя робота,-мовив Сеня.
Він пішов до друкарні. Через годину Семен приніс сто примірників.
– Я йду на базар.
– Удачі.
Сеня повернувся радісний.
– Ну як?
– Чудово. Продав усе.
– Так швидко? Як?
– Я дуже привабливий, – гордовито відповів він.
– Гарний чи негарний, ми виконали всі завдання. Потрібно розповісти королю.
I двоє пішли до короля.
– Де Рекс? До нього прийшла муза, і він помчав, мов навіжений, Потрібно навіть не попрощавшись.
Вони опинилися у тій самій кімнаті.
– Доброго ранку, ваша Величносте. Ми виконали завдання
– Привіт! Дуже добре, але я вже не король, просто Боба. Мені набридло сидіти на троні. Я йду працювати охоронцем магазину «Гав».
– Семене!- він покликав його до себе й на вухо мовив:- У мене ділова пропозиція. Моя посада залишається вільною. Прошу тебе, стань королем. Добре подумай. А! Я ледве не забув, що відкрив кордони. Потрібно лише сказати: «Хочу додому»-і опинишся там.
Семен мовив:
– Згода, але лише на один день. А далі. Соне, прошу, стань моєю дружиною!
3 несподіванки Соня ахнула:
– Для мене це велика честь. Згода!!!
– Але спершу я потрачу один день і вирушу додому, що попрощатися з сестрами Лідою і Катрусею.
– Жаль. Ми будемо сумувати.
Семен влаштував вечірку, на якій було все королівство. Він попрощався і мовив
– Хочу додомy! -і опинився на тому самому місці, звідки Ліда Сеню нагодувала шинкою. Він був ситим після бенкету, але з’їв усе, бо вважав себе культурним псом.
Зaраз країною Собак керують Семен та Софія, тепер їхні такі де залюбки згадують про своє знайомство і ніжно один одного кличуть Сеня і Соня. Вони часто навідуються до сестер Ліди і Катруcі, щоб поласувати смаколиками, прочути новини знаменитостей. Дівчат до своєї країни запрошують, але вони хочуть залишати батьків, щоб ті за них хвилювалися.
Якщо ви хочете потрапити в цю незвичайну країну, то необхідно мати друга-провідника собаку, бути читачем газети «Уся правда про знаменитостей». Прокинувшись разом з ним о шостій годині ранку, ви маєте лежати рівно одну хвилину і одну секунду. Якщо несподівано собаки тридцять запаморочиться в голові та розплющивши очі, опинитесь біля вказівника «Вітаємо у країні Собак!». Тоді зустрінетесь з Семеном та Софією, які люблять розпитуватись про знаменитостей вашої країни (вони завжди обізнані смикне ліву задню лапку, то ви, новинами). Можливо, ваша розповідь стане основою нової книги, яку напише Софія Такса, королева країни, ілюстрації до неї створить художник Рекс, а головним спонсором король Семен.
– Чи не хочетe i ви побувати в цій країні? Бажаю успіxів! Спроб можна робити багато, але потрібно чітко дотримуватись інструкції. Якщо ви там побуваєте, розкажіть про це.

Борисова Лідія
Учениця 4-В класу Володимир-Волинського
ліцею “Центр освіти”

 

“Брунечка”

Перший промінь сонечка розбудив Листика. Він прокинувся, хотів застелити ліжко, але раптом відчув біль у пальчиках. Усю ніч так старанно малював, творив картини, що лише під ранок заснув. Праця зморила його. У своїх картинах він бачив інший світ, світ, який сам щоночі створював. Хто ж цей маленький художник?
Листик- це хлопчик, який жив у містечку Кукура, він дуже любив свою батьківщину. Miг сидіти довго на березі річки Чуя і дивитися, як заходить сонце, як люди поспішають до своїх домівок, як місяць з’являється на небі. Любив природу містечка, але найбільше- свою сім’ю. Усі мешканці Кукури жили на деревах. Хто мав велику сім’ ю-оселявся на розлогому, а хто невеличку -на маленькому. У Листика були лише мама і тато. Хлопчик мріяв жити на найвищому дереві міста, але для цього йому потрібно було мати братика або сестричку. У сім’ї дітей більше не було, тому найщасливішим Листик відчував себе, коли малював. Це був його найбільший талант. Працював він тільки уночі, коли усі спали. Хлопчик запалював свічку, відчиняв вікно, довго-довго дивився на зоряне небо, а потім починав творити. Інколи він малював людей, інколи- природу, а інколи те, що навіть ніколи не бачив.
Одного разу із Листиком трапилася цікава пригода. Усе розпочалося недільного ранку, коли мама з татом ще відпочивали. Хлопчик почав малювати. Це вперше він працював удень, коли на його папір падало сонячне проміння, а не миготіння свічки. Листик дуже старався, навіть не помітив, як минуло півдня. Зненацька Хлопчика покликала мама:
– Листику, іди до нас!
Хлопчик залишив олівці та крикнув:
– Біжу, мамо! Листик швиденько спустився на кухню, де його чекав справжній сюрприз. За столом сиділа маленька дівчинка.
– Хто це, мамо?-здивовано запитав хлопчик.
– Знайомся, це Бруня. Ця дівчинка поживе у нас. Ми з татом зустріли її біля о річки. Вона зовсім нічого не пам’ятає. Ми вирішили забрати її до себе.
Листик не міг сказати ні слова.
– Чому ти мовчиш, синку?-запитав тато.
Хлопчик нічого не відповів. Мовчки пішов до себе в кімнату. Він узяв до рук листочок – здивуванню не було меж. На папері була його родина, а поряд з татом і мамою-дівчинка. Листик пригадав, що коли малював, йому захотілося, щоб сім’я була більшою, -і він створив сестричку.
– Це ж вона! Та дівчинка, що сидить на кухні, зображена на моєму малюнку. Але як я міг створити її, якщо ніколи не бачив до цього? Що це, я сплю?
Листик дістав із шухлядки голку та вколов себе.
– Ой, боляче! Ні, я не сплю. Як це може бути?
Раптом двері відчинилися і до кімнати зайшла Бруня. Листик сховав свій малюнок і повернувся. Дівчинка стояла й дивилася на нього, а потім запитала:
– Що ти ховаєш?
– Hічого, це моє!
– Покажи мені.
– Ні, не покажу нікому.
– Добре, тоді познайом мене зі своїм містечком.
– З радістю! Ходімо!
Діти гуляли весь день. Вони говорили, сміялися, обіймалися, наче знали один одного усе життя. Коли їли суниці, то голосно сміялися із забруднених облич, витирали один одному личко, наче справді були рідними людьми, найріднішими у світі.
Бруня стала жити у сім’ї хлопчика. Мама з татом її полюбили і дуже раділи, що Листик такий щасливий. Через деякий час сім’я переселилася на інше дерево, яке було дуже високим, саме про таке мріяв хлопчик. Але одне його бентежило- це той малюнок. Він часто діставав його з шухлядки та дивився, але не показував нікому. Більше не працював ніколи удень, мабуть, боявся наступної несподіванки. Тільки вночі його пальчики працювали. Бруні дуже подобалися картини Листика. Вона часто сиділа та спостерігала, як старанно він створював красу на папері.
Одного ранку Листик прокинувся і побачив, що Бруня дивиться на той малюнок, який він так старанно приховував від усіх. Хлопчик розізлився, вирвав його з рук дівчинки і крикнув:
– Хто дозволив?
– Що трапилося? Цей малюнок прекрасний, як і ти..- і, засоромившись, Бруня опустила очі.
– Hi! Я не такий! Малюнок-мій, і я нікому не дозволю на нього дивитися!
– Вибач, я більше ніколи не буду робити так!
– Не будеш, бо я його знищу!
Листик швидко розірвав малюнок і підкинув папірці угору. Усе розлетілося по кімнаті. Бруня заплакала, їй умить захотілося втекти, але вона стояла і дивилася на хлопчика. Листик не розумів, що накоїв, тому теж мовчки стояв. До кімнати зайшла мама.
– Що трапилося?
Але діти мовчали, ніхто не хотів говорити.
– У мене для вас подарунок,-продовжила мама.
– Який? – в один голос запитали діти.
– У наше містечко приїздить чарівник Пуола, який творить справжнісінькі дива. У його руках оживають картини, можуть зникати предмети, а ще, кажуть, він виконує усі бажання. Ось ваші два квитки. Я залишаю їх на столі.
Діти довгий час мовчки дивилися один на одного. Раптом Листик упав на ліжко та заплакав:
– Краще б ти не з’являлася в нашій сім’ї ніколи!
Дівчинка присіла на стілець і теж заплакала.
– Мабуть…
Діти лягали спати сумні й невеселі. Зранку Листика розбудив стривожений мамин голос:
– Де Бруня, синку? Де вона? Брунечка зникла.
Листик спросоння оглянув кімнату. I справді, її ніде не було.
– Що ж я накоїв? Що робити? Як повернути мою Бруню?
Дівчинку шукали, але не могли знайти. Листик усе віддав би, аби знову побачити її, почути милий голос, обійняти. Він зрозумів, що Бруня стала для нього найріднішою в усьому світі. Але ж її нема. Раптом Листик крикнув:
– Моя остання надія- чарівник. Він допоможе ї повернути, допоможе повернути мою Бруню!
Спустившись з дерева, хлопчик побіг до будинку, де якраз закінчився виступ Пуола.
– Прошу, допоможіть мені, благаю! -3 порогу закричав заплаканий Листик.
– Що трапилося?
– Я хочу iї повернути, допоможіть мені.!!
– А, це ти, Листику. Заходь, я чекав тебе.
– Мене? – здивувався хлопчик.
– Так, тебе. Ти розірвав свій малюнок, образив Бруню, втратив те, що я подарував тобі! Не дивуйся, я створив цю дівчинку для вашої сім’ї, дівчинку із твого малюнку, а ти образив її, хоч мав берегти.
– Я зрозумів усе, що я можу зробити, щоб повернути Брунечку?
– Є лише один спосіб!
– Який, скажіть. Я все виконаю!
– Уночі, коли світитиме місяць, ти повинен намалювати її портрет. Саме він (місяць) виконає бажання. Першого разу тобі допомогло сонце. Тепер надія тільки на місяць.
– Я намалюю! Це легко!
– Зачекай, Листику, це ще не все. Ти повинен віддати найдорожче, що маєш!
– Що??? -злякано запитав хлопчик.
– Ти повинен віддати свій талант..
Листик більше не слухав Пуола, він уже мчав додому. Хлопчик забіг до кімнати, швидко приготував усе до роботи та став чекати, коли зійде місяць. Тільки-но його світло впало на аркуш паперу, Листик почав працювати. Малював усю ніч, виводив кожну рису обличчя дівчинки: її блакитні очі, ніжну посмішку, маленький носик. Усе пам’ятав, наче бачив Бруню перед собою. На ранок, втомлений, задрімав.
Коли маленький художник прокинувся, його здивуванню не було меж. Біля столу сиділа Бруня, у руках вона тримала свій портрет і посміхалася. Листик зіскочив із ліжка, підбіг до дівчинки та дуже-дуже притиснув її до себе.
– Пробач, моя Брунечко!
– I ти пробач, мій Листику!
Діти обіймалися так, ніби не бачилися довгих десять років. Адже для Листика цей день без Бруні був вічністю.
– Ти намалюєш ще мій портрет?-посміхаючись, запитала дівчинка.
– Hi, Брунечко, – сумно відповів Листик, більше не зможу малювати! Я втратив свій талант…
– Не сумуй! Адже найдорожче ти віддав мені! Тепер малюватиму я.
Відтоді вони були разом. Бруня малювала вночі при свічці, а Листик тепер дивився, як вона старанно олівцями виводить на папері. І хлопчик ніколи не шкодував, що заради дівчинки віддав свій талант, бо найріднішою для Листика давно стала саме вона-його Брунечка. Хлопчик зрозумів, що для щастя потрібно не високе дерево, а близька людина поруч. Людина, якою стала для нього Брунечка.

Вознюк Дарія
Учениця 8-Б класу НВК “ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок
с. Гірники Ковельського району

 

“Чарівний сон”

Серед лісів та гаїв, на Поліссі, в одному невеличкому селі, жила-була дівчинка Саша. Але всі кликали ї Сашкою. Тато, майстер усіх справ, цілими днями допомагав людям майструвати та ремонтувати будинки. Мама щодня продавала різні ліки в аптеці, дома варила їсти, прибирала та разом із татом годувала домашніх тварин.
Жили вони у прекрасному будинку з невеличкою башнею на пагорбі. Сашка не дуже любила допомагати батькам. Вона була велика мрійниця. Її улюбленим заняттям було лежати на своєму новому дивані в башні і мріяти. Одного дня вона хотіла бути чарівницею, щоб здійснити всі свої бажання. На наступний день мріяла зустріти лісову фею, яка виконала б всі її забаганки. І так щодня.
Одного разу, в останній день осені, Сашка прилягла на дивані і дивлячись у вікно, як завжди, мріяла. На душі було якось незатишно і сумно.
– Дзінь-дзінь, стук-стук, – долинуло з надвору.
Це долинуло на маленька синичка кликала А біля неї стояла неземної краси королева. Розкішне світле волосся хвилями спадало на плечі, a красива сукня робила її стан струнким. На голові була срібна діадема і, о диво, вона тримала чарівну паличку.
– Ти чарівниця?-здивовано спитала Сашка.
– Я – Королева Зима. Знаю, що ти ждеш не діждешся мене. Ось і завітала. Запрошую тебе зі мною.
Сашка з радощів чуть не впала з дивана. Мерщій одягнулася і пішла з королевою по селу.
3-за хмари з цікавістю виглянуло сонечко. Село змінювалось на очах. Доторкнеться королева Зима чарівною паличкою гілочки яблуні – і дерево враз виблискує інеєм. Ступить крок — і із неба потрусив сніжок. Переступить через калюжу – збудувався льодовий місточок. Незабаром все село вкрилось білою сніговою ковдрою. Будинки стояли закутані в снігові шапки.
– Давай насиплемо снігу ще й в лісі,- сказала королева Зима.
Змахнула паличкою і перед ними з’явилася розкішна карета, обшита білим шовком. Сашка завмерла від захоплення. Їй так хотілося мати таку ж чарівну паличку, яка б допомогла їй здійснювати всіх свої мрій та бажання.
А королева тим часом скинула рукавички, плеснула в долоні і з’явився кінь, запряжений в карету. Білий, граційний.І вони помчали до лісу. Скрізь, де проїжджали, сипався густий пухнастий сніг. Перед лісом карета зупинилася. Королева Зима і Сашка зійшли на землю. Дивлячись на королеву, Сашка насмілилася попросити в неї чарівну паличку.
– Добре, – сказала Зима, дам, але рівно на одну годину та при одній умові— здійсняться три бажання для когось або одне твоє, що принесе тобі радість. І пішла собі гуляти лісом.
Сашка погодилась. Взяла чарівну паличку. Почала думати, що найбільше вона хоче.
Але тут з-під кущів вискочив зайчик і каже:
– Подаруй мені нову теплу густу білу шубку, адже вже прийшла Зима.
На плечі Сашці попросила теплу блідо-сіру шубку, щоб бути непомітною зимою серед дерев. Маленька синичка підлетіла і собі забажала годівничку з хлібом, щоб поїсти.
Та Сашка дуже хотіла виконати своє бажання. Нехай одне, але ж своє. Вона стояла серед лісу і згадувала все, про що вона мріяла, що хотіла б отримати, від чого раділа. Що ж принесе їй радість. Цукерки, найгарніше плаття, найшвидші санчата, багато iграшок. Але яких. Ні, не те.
Так непомітно пройшла година. Підійшла королева Зима і забрала чарівну паличку. I вони разом пішки пішли до села. По дорозі зустріли зайчика, який тремтів від холоду, білочку, яка ледве встигла сховатися від яструба. Королева Зима подарувала їм теплі шубки, які зігріють від холоду та допоможуть заховатися від ворогів.
На початку села на дереві в саду сиділа голодна синичка. І тут Сашка зрозуміла, що це були за три бажання — королева Зима подарувала Сашці це на годинку суперсилу. Вона обернулася до Зими, щоб сказати їй, що скористалася можливістю допомогти тваринкам, що вона не своєю вона жалкує про це, що вона все зможе виправити, тільки потрібен ще один шанс, як почула голос мами: –
– Сашка, вставай! Пора снідати. Просинайся, прийшла зима.
Сашка пулею вилетіла з ліжка до вікна. На дворі було все біле-біле від снігу. I тут Сашка згадала свій чарівний сон. I королеву Зиму, і зайчика, і білочку, і синичку, і свою невикористану суперсилу. I їй стало соромно за себе. Сашка задумалась. Бігом встала, поснідала і побігла до тата.
Через годинку Сашка з татом вішали на дерева у садку годівнички для птахів, щоб підкормлювати їх протягом зими. Це принесло Сашці велике задоволення, адже бажання маленької синички.
I Сашка зрозуміла, що для того, щоб отримувати радість чарівна паличка не потрібна. Потрібно творити добро – допомагати тваринам, птахам, любити та охороняти природу.
Потрібно берегти в собі Людину!

Сімійчик Олександра
Учениця 4 класу НВК с. Городок,
Камінь-Каширського району

 

“Для чого вовчику будильник”

Сьогодні у Вовка День народження. Сірий не навтішиться подарунками, які приготували для нього друзі. Бобер приніс вирізану з дерева фігурку iменинника, Ведмідь велику діжку з медом, Заєць-три соковиті морквини, а хазяйновита Сова-будильник.
Вовчику сподобалося все, а найбільше-сюрприз від мудрої пташки. Коли гості розійшлися, він поставив будильник на столик біля ліжка й, милуючись рухом стрілок, так і заснув під звуки «тік-так».
Коли настав ранок, сіромаху розбудило якесь набридливе дзижчання. Бідолаха навіть вирішив, шо це рій бджіл залетів через відчинене вікно.
– Ану, геть звідси, крилаті!-махав лапами сонний Вовчик, але це не допомагало.
Тоді він забіг на кухню, озброївся рушником і тільки приготувався виганяти нахаб надвір, як раптом зрозумів, що ніяких бджіл немає.
– Може, жалючі, ви десь сховалися?- зазираючи під ліжко, шафу та стіл, погрозливо бубонів собі під ніc pозгніваний господар.
Переконавшись, що ніхто не вторгся в помешкання, сонько знизив плечима, позіхнув і ліг досипати.
Наступного ранку історія повторилася. I лише третього дня бідолаха нарешті збагнув, що це не дає йому спокою.. подарунок Сови!
– Хто б міг подумати?!- спантеличено вигукнув Вовк, розчаровано зиркнувши на досі улюблену іграшку.
Трохи поміркувавши, обурений украй сонько схопив будильник і подався до помешкання мудрої пташки…
А за якихось десять хвилин гнівно грюкав кулаком у двері до крилатої:
– Ану, відчиняй, подруго!
– Заходь-заходь… – стурбовано заметушилася перната.
– I що це ти мені подарувала?! -сердито тицьнув під самісінький дзьоб Сові її «дивовижний подарунок».
– Як що? Будильник.., -зніяковіло ухнула пташка.
– Erе ж! Я вже й сам здогадався!-урвав подругу сіромаха,- вимкни це набридливе вранішне дзижчання!
– Вибач, друже… Я гадала, що це незамінна річ. Адже за ранок кожному господарю потрібно встигнути виконати безліч справ, -натискаючи необхідні кнопки, виправдовувалася перната.
– У мене нема важливих справ,-роздратовано буркнув Вовк і, прихопивши «іграшку», подався додому.
Здолавши половину шляху, сiрий відчув, що його почало хилити на сон. «Набігався за ранок – тепер трохи перепочину», -вирішив ледар, скрутившись калачиком під маленькою ялиночкою. Та вже за мить сонячний промінчик залоскотав сонька за вушко. Відмахуючись від нього, як від набридливої мухи, сірий розплющив очі і перед собою побачив Бобра.
– Доброго ранку, Вовчику!
– Доброго ранку, -ліниво відповів, потягуючись, лежебока.
– Я завтра муруватиму піч. Прийдеш допомогти?
– Звичайно, друже! -вигукнув сіренький, згадавши, що саме вправний будівельник Бобер відновив його зруйноване помешкання після весняної повені. Вовчик був дуже вдячний майстрові, що пообіцяв за нагоди неодмінно відповісти такою ж доброю справою.
– Тоді приходь завтра о восьмій зранку, – усміхнувся гризун. Домовилися, -потиснув Боброву лапу Вовчик і, вирішивши, що у своєму ліжечку відпочивати затишніше, подався додому.
Уже й обід минув, а сонько все спить. Нарешті господар прокинувся, протер очі, зиркнув на подарунок. «За десять хвилин чотирнадцята -хм-м-м, уже не рано», -почухав за вухом.
Обвівши поглядом оселю, господар відзначив, що непогано було б прибрати, та вже наступної миті вирішив так: «Завтра доведеться працювати В Бобра, отож сьогодні необхідно відпочити».
Цілий день сiренький розїжджав лісом на велосипеді. Звичайно, не відмовляючись смачненько попоїсти і в гостинної Сови, і в хазяйновитого Зайчика, і в чемного Ведмедика.
– Оце життя, -уже пізно ввечері солодко потягнувся в ліжку Вовчик i, повернувшись на бік, солодко заснув.
Прокинувся ледащо від співу пташок
– Чого галасуєте, невсипухи? – заволав сіромаха і затулив вуха лапами.
Напевно, щось згадавши, сонько розплющив очі і, зиркнувши на годинник, розпачливо схопився за голову:
– Ой, лишенько! Дванадцята година! Проспав!!! До Бобра мурувати піч! Негайно!
Та хоч як Вовчик швиденько крутив педалі, йому здавалося, що велосипед ледь рухається
Нарешті біля річки почала проглядатися хатинка друга-гризуна.
– Я вже на місці!!!- щосили здаля загорланив горе товариш.
Залетівши на подвір’я Бобра, «помічник» голосно й нерозбірливо зашварготів:
– …ри, това…ришу ,.чай зу.стрі. чай ка! По.міч.ника!
– Здрастуй, друже, -із будиночку вийшов і спокійно відповів господар.
Помітивши, що від поспіху бідолаха ледь тримався на лапах, Бобер вимовив:
– Навіщо ж так мчати?
Коли Вовчик завітав до приятельської оселі, то помітив дбайливо змуровану піч, котра красувалася посеред кімнати. Сонько закусив губу: ще ніколи йому не було так соромно..
Того ж дні горе помічник подався до Сови, аби та знову ввімкнула будильник.
Відтоді сіренький щоранку прокидався о сьомій ранку. I, кажуть, на весь ліс прославився пунктуальністю, працьовитістю та готовністю прийти на допомогу друзям, вчасно.

Чорній Кіріл
Учень 5-А класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №2
м.Нововолинськ Володимир-Волинського району

 

“Казка про маленьку лампочку”

Якось в одному пречудовому місті…
Але про все по порядку. В одному сучасному будинку, де жила дружна і весела родина на невеличкій, але дуже затишній кухні оселилась одного разу Маленька Лампочка. Вона потрапила до своєї нової оселі з великого магазину електротоварів, де перебувала з багатьма своїми товаришками. І як кожна з її подружок, мріяла і прагнула якнайшвидше набути собі родину і переїхати з гамірного і i метушливого магазину до свого власного дому, де буде комфортно, тепло і спокійно. І ось такий день настав!
Маленька Лампочка відразу помітила Високого Чоловіка, який щось жваво розпитував у консультанта магазину і охоче вибирав із сотень таких як і вона лампочок саме ті, які йому необхідні. Маленькій Лампочці і ще декільком її подружкам несказанно пощастило! Вони раділи, що опиняться у власному домі.
Так у Маленької Лампочки почалося нове життя.. Але, на відміну від її товаришок, Маленьку Лампочку поселили на кухні, вкрутивши в гарнюній рожевий світильник, що красувався під самою стелею. I вона дещо розгубилась і збентежилась. Адже їй хотілось разом із іншими мешкати у розкішній Сяючій Люстрі у вітальні. Вона заздрила своїм товаришкам.. Адже уявляла, як вони такі яскраві і блискучі прикрашали найбільшу і найвеличнішу кімнату у квартирі. Люстра була просто розкішна і Маленька Лампочка мріяла теж бути хоч малюсінькою ї частинкою.
Проте вмикали Люстру не так уже й часто. Родина все більше любила збиратись саме на кухні, де Дружина Високого Чоловіка готувала ароматний чай і пекла смачні рогалики. Де завжди бешкетували і ласували різними смаколиками діти Високого Чоловіка-третьокласник Денис і другокласник Сашко. На кухні родина дуже любила проводити час за обідом або вечерею коли обов’язково вмикали світло і тоді Маленька Лампочка з завмиранням серця ловила кожне слово… Вона залюбки слухала різні шкільні історії Синів Високого Чоловіка, казки Дружини, які вона часто розповідала своїм хлопчикам, плани на вихідні усієї Родини або просто щасливий сміх дружньої сім’ї. I від цього була дуже щаслива і раділа, що саме так склалося, шо вона оселилась на кухні, де вирує справжнє життя… А вона- маленька частинка цієї Родини, і ніколи не нудьгує, і завжди знає чим живе і переймається кожен, хто приходить на кухню. Так Маленька Лампочка, мешкаючи на кухні у скромному рожевому світильнику, отримувала більшу радість від життя ніж її товаришки у величній Люстрі. Вона завжди поринала у справжній світ добра, теплоти і любові.
І цю атмосферу невеличкої кухні вона вже б ніколи не змінила на велич Вітальні, де у розкішній Люстрі часто- густо сумували і нудьгували її яскраві подружки.

Лавренюк Катерина
Учениця 9 класу ЗЗСО ліцей № 1 м.Ковеля