+38 (0332) 24-24-97
+38 (0332) 24-12-61
wifi
img
img img
img

Роботи переможців обласного конкурсу “Казку складаю сам” (2011р.)


Казка «Давно це було…»учениці 7 класу Почапівської ЗОШ І-ІІ ст.Любомльського району

Швець Оксани 

 

Біля лісу у вбогій хатині жив старий коваль. Золоті руки він мав, та й фантазія не обділила його нічим. То коней людям підкує, то щось змайструє . Йшли селяни до нього, бо любили поговорити про ті чи інші речі, послухати його поради. Був у нього онук Іванко – веселий жартівливий хлопчина. Допомагав він дідусеві, вчився сам ковальському нехитрому ремеслу. У вільний час любив блукати лісом Йдучи не раз знайомими стежинами, розмовляв то з білочкою, то з зайчиком, які ніби супроводжували його в мандрівці. Зустрічав і мишенят, і ховрашків. Жабки перескакували стежину, переповзало гаддя, якого тут було багато-пребагато.

До Іванка часто прибігала сільська дівчинка Килинка, яка пасла череду. Діти гуляли в лісі, бавилися на квітучих галявинах, шукали, завмираючи від страху заповітний жар-цвіт на Купала. Нерозлучними були хлопчик та дівчинка і дуже любили одне одного.

Минали роки. Дійшли діти повноліття. Став Іванко красним юнаком, а Килинка – вродливою дівчиною. їхали до неї женихи з близьких і далеких країв просити її руки. Та дівчина була невблаганна. Вона часто усамітнювалась в лісі, на луках, над річкою, проганяючи від себе думки навіть про Іванка – коваля. А він не знав, де себе подіти, блукаючи в хащах лісових.

Ночами, коли яскраво спалахувало горно і поволі сопів міх , він в думках складав пісні . Дідусь бачив, що з онуком щось діється, та нічого та нічого не міг зарадити.

Та ось помер старий коваль. Поховав його онук, поплакав над могилою Тут , на цвинтарі , зустрів він Килинку. Він несміливо глянув у її очі, прошепотів :

Тепер я самотній. Я люблю тебе. Ходімо до мене, згадаймо наше кохання

– Чи зможеш ти вмістити всю мою любов? – запитала дівчина

– Зможу ! – не вагаючись , вигукнув юнак .- Квіткою станеш – Я бджілкою прилітатиму до тебе . На ніч перетворишся – Я зорями в небі засяю. Річкою попливеш – буду твоїми берегами

– Побачимо, – тривожно відповіла дівчина.

– Багато обіцяєш…

– Недалеко від кузні через ліс пролягала дорога.

– Їхали і їхали по ній вози, карети. Хто зупиниться, попросить в Іванка допомоги : полагодити щось, підкувати коня .А хто і мимо промчить. Та ось одного разу зупинилася біля кузні карета шляхетної пані. Підкову потрібно було полагодити на колесі. Молодий коваль швидко і вправно зробив усе. Не відав він, не знав, що з карети у віконце дивилась на нього юна пані. Сподобався юнак їй .

– Через деякий час примхлива панянка зажадала від своєї матері, щоб та наказала знову проїхатись дорогою повз кузні, звідки доносився передзвін заліза і молотів . Швидко вискочивши з карети, молода пані вбігла в кузню. Іванко здивувався, побачивши незнайомку . Спогорда дивилася на нього дівчина, а потім миттєво запропонувала йому поїхати до них в маєток .

– І кузня у нас кам’яна, і багатство ми маємо, і палац великий, і слуги і розкішні бенкети .

– Глянь на моє багатство, – мовив юнак і показав на ліс і на луки .

– Воно нетлінне і незнищенне. Що мені твоє золото, палаци. То все

жалюгідне марево. Скажи мені, чи зможеш любити так, як умію любити я?

-Напевно, в тебе є дівчина?

-А що тобі з цього?

– Побачимо. Не радий будеш, що відмовив мені.

– Не знав, не відав Іванко, яка біда нависла над ним, над його коханням. Та ж як він міг знати, що пані і її донька знали чаклунську премудрість.

– Минали дні, Килинка не прибігала. За наказом пані її вивезли слуги далеко на деякий час.

Зажурився юнак, але думка про кохану допомагала йому вистояти.

Невблаганний він був, не звертав уваги ні на які обіцянки панянки. В зажурі ходив у ліс, розмовляв з деревами, звірами, комашками, плазунами. Це була його відрада.

А пані стара вирішила забрати в Івана цю радість, зробити його самотнім.

– Гей, що є живе в цьому лісі, забирайся звідси! – мовила
вона і махнула широким і чорним рукавом своєї сукні.

Принишк ліс, осиротів. Самотнім ходив по хащах хлопець: все живе назавжди вибралось звідси. Похмуро стояли дерева, тихо похитуючи своїм віттям, співчуваючи Іванкові.

Спливали дні за днями. Молодий коваль врешті – решт зібрав своє нехитре ковальське спорядження і вирішив їхати з панею до її замку. Підходячи до карети ще раз глянув на осиротілий ліс, на невеличкий селянські хутірці, що виднілися вдалині, в надії побачити знайому постать Килинки. І що ж це? Хтось у білому швидко наближався . Ще якась мить – і він попливе в обіймах коханої. Та раптом стара пані напустила злі чари . Килинка ніби й не помітила Іванка, пробігла повз нього до лісу. А він благально дивився вслід. Вражений тим, що сталося, він побачив, як її біле плаття попливло ніжними квітами по­над лісом. І ось від краю і до краю, скільки око сягало, спалахнули білим цвітом кущі небаченої краси.

– Ой Килинко-Калинко! – тільки й встиг промовити Іванко й швидко помчався до лісу. Підбігаючи до кущів, ніжно пестив суцвіття, промовляючи:

– Я з тобою, моя люба, я з тобою…

Заревіла стара пані – чаклунка, звилася чорним вихором в небо, накинулась на один кущ, на другий, третій, силуючись зірвати білі квіти, щоб забрати їх собі, щоб повернути коваля. Та все марно! Кругом квітували кущі калини.

І ще побачила стара і молода пані предивне диво: не стало коваля, а натомість з’явився бджолиний рій. Та золотава хмаринка ніжно цілує цвіт калини, збираючи з них запашний мед. Так воно триває й досі: калина – вічна наречена – щороку одягає білий серпанок весільного вбрання, а бджоли – посланці коваля – цілують її, приймаючи дарунок невмирущого кохання.

Пропали чаклунки – пані від нелюдської ненависті. Знову ожив ліс, наповнився щебетанням птахів, говором звірів. Називається він зараз Ковалі. Все в ньому родить: і гриби, і ягоди. А от гаддя немає ніякого і по цей час: природа сама відомстила злим чарам старої пані-відьми.

Казка «Подорож у майбутнє»Калюхович Аліни
м.Нововолинськ
ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

Одного весняного ранку дві школярки, Тетянка та Іринка, прогулювалися вулицями галасливого міста. Погода була чудовою: повернулися з вирію птахи і своїм дзвінкоголосим щебетом звеселяли все довкола, тепленький вітерець приємно лоскотав щічки, а в блакитному небі хмаринки грали в гру”Наздожени мене”, пливли одна за одною, раз у раз закриваючи ясне сонечко.

Подруги про щось захоплено розмовляли, і все б нічого, якби не звернули увагу на засмічені сквери рідного міста, де були розкидані порожні бляшанки, навкруги валялося сміття, а де-не-де навіть великими купами.
Тетянка від обурення вголос промовила:
– Чому так довкола брудно? Адже на кожному кроці стільки урн, а люди їх не помічають?!
– Дійсно, – відповіла Іринка, – невже всім приємно спостерігати, як усе це сміття поглинає вулиці, парки, сквери. Мабуть, мало нам того Чорнобиля, самі собі шкодимо.
– Якби можна було заглянути в майбутнє, – мрійливо сказала Тетянка, – цікаво, до чого призвело б таке ставлення людей до навколишнього середовища?
І ніби у відповідь на запитання дівчинки несподівано спалахнуло перед ними яскраве світло, яке їх, ніби магнітом, притягувало до себе. Не вагаючись ні на мить, вони зробили кроку нього…

Отямившись від несподіванки, дівчатка розплющили очі і зрозуміли, що потрапили у простору яскраву залу. Неподалік від них стояла молода жінка надзвичайної краси: небесного кольору очі випромінювали доброту, по плечах спадало густе блискуче волосся, а шкіра її не була подібна до людської, адже мала сліпучо-білий колір. Жінка лагідно дивилася на дівчаток і, простягнувши до них руки, сказала:
– Ви тільки не бійтеся. Звуть мене Природою, і так як ви я стурбована своїм майбутнім. У вашому часі триває жорстока війна між мною і злим воїном Брудом. Саме він намагається стати єдиним королем Всесвіту, а його вірні слуги Забруднювачі- Хімі роблять усе для того, щоб світле завтра ніколи не настало. Кожного дня на конференції я та мої сестри-помічниці Здоров”я та Любов приймаємо виважені рішення, втілюємо нові задуми у життя, проте все стає марним. Наша мати Земля дуже стомилася: постійні хвороби отруюють їй життя, її кров сьогодні з домішками нафти, все тіло вкрите ранами, адже там, де нині стоять заводи, фабрики, атомні електростанції, лишаються невиліковні маленькі острови, так звані “мертві точки”, які не зникають безслідно.
– Це все робить воїн Бруд? – запитала Тетянка. – Невже нічого не можна вдіяти? Що ж чекає на нас завтра?
– Далі буде ще гірше, – відповіла Природа, взявши дівчаток за руки. – Ходіть зі мною, і ви самі в цьому переконаєтесь. Просувалися пустими сірими вулицями. Жовта трава, немов сухе сіно, розсипалася під ногами. Не співали птахи. На підставках біля будинків стояли мертві квіти без жодного зеленого листочка. Небо заволікла сіра пелена, створена чи то з пилу, чи то з якогось невідомого газу. Промені сонця крізь неї не могли пробитися, як не намагалися цього зробити.
– Таким буде майбутнє, що чекає вас, – промовила Природа. -Якщо і далі будете слугувати Бруду та його вірним воїнам, не шукайте мене. Я разом із сестрами відроджуся на іншій планеті, де нас цінуватимуть, але у цю казку вас, людей, ніхто не покличе.

Дівчаткам стало страшно і сумно. Вони попрохали Природу повернутися назад до палацу. Прийшовши туди, на золотому троні побачили її величність Землю. Сумно глянувши на них своїми зажуреними очима, з докором запитала:
– Вам достатньо того, що побачили? Це тільки маленька частинка жаху, яку дочка Природа змогла показати, бо боялася, що істинної правди не витримаєте.

– Як же нам виправити те, що вже є? – в один голос запитали Тетянка й Іринка.
– Ми вирішили вам показати все це для того, щоб застерегти від неминучої катастрофи, – продовжила матінка Земля. Незабаром ви повернетеся додому, і вашим завданням стане розповідь друзям, близьким, знайомим про те, що бачили. Не дозвольте Бруду та Забруднювачам-Хімікатам знищити цей чарівний світ. Хоча Планета у небезпеці, пам”ятайте, що ще не пізно зупинити її загибель та вселити надію на світле майбутнє.

Природа ніжно обняла дівчаток за плечі й стиха промовила:
Давайте помандруємо володіннями матінки Землі. Я покажу вам усі їх красоти, щоб хоч якось розвеселити вас, а також познайомлю з рідними. Палац переливався веселковими барвами. Навкруги буяли квіти, яких уже не побачиш у минулому. Бігали рідкісні тварини, нікого не боялись, їх можна було годувати з рук. Довкола літали дивовижні птахи, наповнюючи зали неймовірним співом. Можна було спостерігати, як із попелу відроджується птиця Фенікс та здійснює бажання кожного, хто торкнеться її. Золоторога лань, кружляючи навколо гостей, лишала за собою то мідні, то срібні, то золоті монети . В окремих залах жили пори року: весна – у зеленій, літо – у блідо-рожевій, осінь – у багряній, а зима – у сріблясто-білій.

Дванадцять місяців чітко за графіком виконували свої обов”язки, що вже сьогодні не можна спостерігати у світі людей, де час втратив свою цінність, і зміни, які відбуваються в природі, не мають логічного пояснення. У куточку сидів дядько Грім і скаржився на те, що дуже часто у земному житті йому доводиться сердитися навіть серед зими і стрілами сестри Блискавиці влучати в снігові намети. Плакала на стільці Атмосфера, адже вже не в її силах було контролювати стабільність. Чмихало хворе Повітря, ніякі пігулки не допомагали, бо раз у раз його отруювали заводи, фабрики та невидимі мобільні хвилі людських комфортів. Усі вони, благально дивлячись на дівчаток, закликали: “Ви – надія майбутнього! Все залежить тільки від вас!”

Тетянка, відчувши, що скоро вони повернуться додому, легенько торкнулася Фенікса і подумки загадала: “Нехай людство здолає екологічну катастрофу і переможно закінчить війну з Брудом”.
Усе знову заграло різними барвами. Дівчатка відчули, що повертаються у свій час. Розплющивши очі, побачили, що знову опинилися на вулицях рідного міста.
– Невже це все нам примарилося? – вголос промовила Іринка.
– Ні, – відповіла подруга, – адже обом відразу – не реально. Ми дали обіцянку матінці Землі і дотримаємо її, розповідаючи всім про страшний фінал майбутнього. Той, хто прочитає цю казку, нехай збагне, що оберігати навколишній світ – обов’язок кожного, адже це може обернутися для нас не казкою, а жорстокою реальністю з трагічним кінцем самознищення.

Казка «Пригоди дерев’яного Плуга»Склав: Шустваль Дмитро
учень 8 класу ЗОШ
І-П ступеня с. Смідин
Старовижівськогорайону

Колись давно жив собі на світі дерев*яний Плуг, його колись із сучка дерев’яного зробив господар. Тяжко він працював – орав землю, допомагав людині вирощувати урожай. Врешті зістарився. Стомився, І одного дня вирішив податися в мандри. От і пішов собі світ за очі. Ішов він широкими полями, глухими лісами. Аж чує у кущах хтось плаче. Заглянув Плуг туди, аж там сидить Леміш і гірко-гірко ридає.
– Чому ти плачеш? Що сталося? – запитав у бідолахи плуг.
Тоді Леміш і розповів, як важко і самотньо жити йому на білому світі.
– То ходімо далі разом. Вдвох веселіше буде, – запропонував Плуг.
ї помандрували вони разом. Ішли вони, ішли і прийшли до берега річки. На березі вони побачили самотню Полицю.
– Добре вам удвох, весело. Я була б дуже щаслива, якби ви взяли мене до
себе, – сумно сказала вона.

Товариші з радістю прийняли Полицю до свого гурту. На своєму шляху зустріли вони ще Чересло, яке пообіцяло, що стане їм у пригоді. Вони і його запросили до себе. Так їх стало четверо.
Увечері зібралися вони біля вогнища. От Плуг і зізнався, що дуже сумує за своїм господарем, який був дуже добрим до свого вірного помічника.
– То давайте разом повернемося до нього, – запропонували друзі. – Та й
працювати гуртом нам буде легше.
– Так, та от тільки надто далеко ми зайшли, товариші, – невесело мовив
Плуг. – Багато часу нам доведеться потратити на те. щоб повернутися. А вже
прийшла пора оранки. Не встигнемо ми.
– Я вам допоможу, > почувся голос з-за кущів. -Я Колісний Передок. Якщо ви мене візьмете у свій гурт, то я швидко довезу вас, куди забажаєте.

Зраділи товариші, прийняли і Колісного Передка у своє товариство. Він швидко довіз друзів до господаря Плуга. Селянин дуже зрадів поверненню вірного помічника. Помітивши, що Плуг дуже здружився з Лемішом , Череслом, Полицею та Колісним Передком, він пішов до коваля, щоб той скував їх в одне ціле.
Відтоді вони нерозлучні. ї до цього часу живуть разом у мирі І злагоді.

Казка « Пригоди Яблучка»
Склала: Кузьмич Софія
3 клас с. Милятин
Іваничівського району

Жило-було собі Яблучко. Народилось воно в мами Яблуньки. Навколо нього було багато таких же братиків і сестричок, подібних до нього. Поки вони були маленькими, вони жили дружно-дружно. Але одного разу Яблучко Зелений бочок задерло в гору носика і гордо сказало:
– Набридло мені висіти вниз головою. Краще піду помандрую по світі. Вітре, вітре подуй на мене, розгойдай!
Вітерець дуже любив гратися з яблучками. Він подув на Яблучко і воно впало. Спочатку роздивилось навколо. Потім усміхнулось і помандрувало по світі.

Раптом в траві щось зафиркало, а потім боляче вкололо зелений бочок Яблучка.
– Ой! Ти хто такий?
– Я Їжачок — колючий бочок. Заготовляю собі на зиму їжу. Ти якраз мені потрібен. Я дуже люблю фрукти.
– Ні, ні — закричало Яблучко! – я хочу помандрувати по світі. Краще стань мені другом.
– Ха-ха. Ти мій друг? Ні. Краще я тебе з’їм.
– Ой! – крикнуло Яблучко — Вітре, вітре поможи.

Тут подув вітерець і яблучко покотилося. На цей раз воно зустріло Гнома. Він був дуже сердитий і заклопотаний.
– А це що таке? – спитав Гном
– Я Яблучко. Мандрую о світі. Шукаю друзів.
– Мені такі друзі не потрібні. Я краще тебе з’їм.
– Ой! Вітре, вітре, допоможи.

Знову подув вітерець і яблучко покотилось. На цей раз воно торкнулось чиєїсь м’якенької лапки. Підняло очі і побачило Зайчика з корзинкою грибів.
– Привіт! Ти хто такий?
– Я Яблучко. Мандрую по світі. Шукаю собі друзів. Стань мені другом.
– Ха-Ха, – засміявся Зайчик. Я краще тебе з’їм.
– Ні-ні! Я хочу побачити світ, – Проказало Яблучко і покотилося.
Раптом воно відчуло, що піднімається вгору.
– Що ще? Де я?
– Не бійся, мене звати Маринка. Куди ти мандруєш?
– Я хочу знайти друзів — відказало Яблучко. – Я так стомилось. Пів світу обійшло, а друзів так і не знайшло. Всі хочуть мене з’їсти.
– Ходімо зі мною. Я познайомлю тебе з фруктами, подібними до тебе.

Яблучко помандрувало по світі разом з дівчинкою. Вона розповідала йому про своїх друзів, про ігри, про свою школу. Раптом засяяло яскраве сонце. Перед ними з’явилась чарівна фея.
– Привіт! Я чула, що ти шукаєш друзів? Ти дуже потрібна ведмежатку.
Воно засмучене, бо в нього немає мами і друзів. Маринко, віднеси Яблучко до ведмежатка.
Фея торкнулась своєю чарівною паличкою до дівчинки і воно вмить опинилось перед ним малим клишоногим ведмедиком.
– Привіт! Чому ти плачеш?
– Мені сумно. Попереду зима. І мені доведеться самому спати в своїй хатинці.
– Я шукаю якраз друзів — радісно вигукнуло Яблучко. – Я буду жити з тобою і розповідати тобі про свої пригоди.
Ведмежатко розвеселилось. Вони гралися з яблучком, розмовляли. А коли втомились, вирішили відпочити. Ведмежатко принесло гарну, велику корзину, застелену листочками. Воно поклало туди свого нового друга.
Яблучко позіхнуло і заснуло, а ведмежатко поставило корзину біля свого ліжечка і теж лягло в зимову сплячку. На вулиці дув холодний вітер, йшов сніг, а друзям було тепло і затишно в своїх м’якеньких ліжечках.

Чарівні пригоди Гривні в музеї
Опольська Мальвіна
с. Смідин Старовижівського району

Одного дня ішла Гривня на базар.
– Піду собі на базар, бо в супермаркеті мені робити нічого» а на базарі,
може, ще я чогось і варта, – сумно думала вона,
Іде така засмучена, похнюплена, Раптом її увагу привернув яскраво-червоний будиночок, на якому було великими літерами написано – МУЗЕЙ. А на дверях оголошення – «Виставка монет ХІ-ХІУ ст,». Подумала Гривня: «Так я ж зовсім нічого не знаю про своїх родичів, про своє минуле».

Ходить наша Гривня по музею, все роздивляється і шукає своїх предків, Коли чує, хтось її кличе,
– Ми тут!
Обернулася і бачить – «Гривні монетні XI- XIV ст.».
– Ось де ви, мої рідненькі предки!
І так у Гривні стиснулося серце, коли вона їх побачила, що аж сльози виступили на очах,
– То як же вам жилося, дорогенькі? Яким чином потрапили ви сюди? Розкажіть мені, будь ласка, дуже вже мені хочеться про все дізнатися!
– Ще за князя Володимира Великого з’явився наш славний рід. Давно-давно відійшли в минуле ті далекі нелегкі часи. Були ми тоді золотими
зливками і дуже цим гордилися, Доводилось нам бувати на міжнародних ринках. Раділо наше серце, коли обмінювали нас на хутра, ювелірні вироби, прянощі, дорогі тканини. А от коли міняли на зброю чи вино – боліла наша душа.
– Була я одного разу в руках одного заможного боярина – промовила найтендітніша монета, – Надумав він якось до шинка піти, щоб обміняти нас на горілку. ї зустрів по дорозі хлопчину. Стоїть таке бідне, обшарпане,
голодне. З протягнутою рукою.
– Пане, будьте такі ласкаві, пожалійте сироту. Я ще сьогодні нічого не їв,
– Відійди від мене, обірванцю!

Пан міцно стусонув хлопця, та й пішов собі до шинка, Ох, як же шкода мені стало ту дитину. Здається, аби можна було б опинитися в руках того хлопчини, а не пихатого пана.

От зайшов боярин до шинка, замовив горілки, доброї закуски. Та щойно випив чарку і хотів закусити, як перед очима опинився голодний хлопчина. Вийшов він мерщій на вулицю, знайшов хлопця, і поклав йому у руку гривню, тобто мене, Задоволене і вдячне дитя, забувши про недавню образу, .цілує йому руку, дякує. А боярин подивився на нього, подумав щось собі, погладив малого по голові і пішов додому.
– І конкуренти у нас були – продовжує найстарший предок. – Арабські й візантійські монети. Але ми лицем в багнюку не падали. З кожним роком удосконалювалися, бачиш яка ти зараз гарна.
– Та мені зараз теж нелегко. То долари, то євро мене витісняють.
– А ти тримайся, не падай духом, ми ще не такі часи переживали.
Покажемо ще тому долару, хто тут господар! Не для того князь Володимир Великий дав нам життя. І доки дух його могутній над Україною літає, доти житиме гривня!

Вийшла наша Гривня з музею горда І задоволена,
– У мене все буде добре! Я усе зможу! Слава вільній Україні!

“Як Василько подружився з Милом, Щіткою і Пастою”
Мінчук Сергій
с. Бережна Воля
Любешівського району

Василько дуже не любив вмиватися і чистити зуби. А особливо, ненависним був для хлопчика пузатий шматок мила, який виглядав із мильнички, готовий щомиті вжалити Василька.
От і сьогодні, підійшовши до умивальника, хлопчик поспішно відсунув мильницю у дальній куток полички.
Хотів було взяти до рук зубну щітку і пасту, але передумав. Відкрив кран, намочив по два пальці па руках і протер ними очі. На цьому його перебування у ванній кімнаті і закінчилося б, якби хлопчик не почув чийсь дивний голос:
• Чому ти не хочеш з нами дружити? Адже всім нашим
друзям ми приносимо лише користь! – Хлопчик роззирнувся довкола, але нікого не побачив.
• Ми тут! – голос донісся із полички.
Аж тепер Василько помітив, як заворушилися Мило,Щітка і Паста. Від здивування очі його зробились великими і привідкрився рот.
• Ти хочеш бути здоровим хлопчиком? Хочеш гуляти, гратись? Чи дуже ти хочеш потрапити у країну Хворобландію?
• А що це за країна така? – здивовано запитав хлопчик.
• О, це така країна,-у яку не хотів би потрапити ніхто. Править там страшна королева Хвороба. У неї дуже багато слуг, які із задоволенням виконують її накази. Одного разу до цієї країни потрапив хлопчик* схожий на тебе. Слуги Хвороби допомогли вкласти його у велике ліжко. Йому хотілось на волю, гратись, гуляти, але вони ніби прив’язали його до ліжка. 1 заходились капосні! Одні бігали по його ТІЛУ, ВИШУКУЮЧИ щонайменші подряпинки і ранки. Інші намагалися потрапити в рот і навіть у живіт’. Але ми вчасно прийшли па допомогу, і хлопчик був врятований.
, • А чи багато слуг у цієї королеви? – запитав Василько.
• Так, дуже багато, – відповіло Мило. Воші звуться хвороботворними бактеріями. 1 потрапляють вони на тіло, коли людина не миється. А коло миється, то я допомагаю їй їх знищити.
• А ми допомагаємо знищити тих, які руйнують зуб», -хором сказали Щітка і Паста.
Василько на мить заплющив очі і уявив, як його обсіли ці шкідливі мікроби, і як він сам не може від них позбутися. Вони його тягнуть у те велике ліжко, щоб надовго його туди покласти…
• Ні, я не хочу! – скрикнув хлопець. Він швиденько схопив мило, спочатку добре вимив руки, потім лице. Тоді почистив зуби. Василько відразу почув якусь полегкість, свіжість. “Ой, як це приємно! А я так не любив раніше вмиватися!”- подумав він, бо вголос сказати це йому було соромно.
• Тепер я з вами дружитиму і не розлучатимусь інколи. Дякую вам, що допомогли мені зрозуміти те, як ви потрібні! – щиро заговорив хлопець.
І веселий , спритний, здоровий Василько побіг на вулицю до хлопців гратись.

Як Хмаринка врятувала Землю
Кошелюк Світлана
с. Погулянка Любешівського району

Сталося це ще за давніх часів. Жив у своєму розкішному палаці володар неба-Грім із дружиною Блискавкою, Була в них дочка Хмаринка.

Щоранку, виходячи зі свого замку, родина милувалася красою планети, що зветься “Земля»
Одного ранку володар неба помітив, що планета змарніла: забруднилися джерельця, зів*яли квіти, засумували трави, не було чути пташиного співу. Почало все висихати та чорніти.

Дізналася Хмаринка, що на Землі запанувала зла чаклунка Засуха,яка знищувала мальовничу планету .Розповіла дочка про це батькам,Повелитель неба дуже розлютився,суворо загримів,а його дружина метнула своїми вогняними стрілами на Землю,Та це було дарма.

На порятунок планети вирушила маленька Хмаринка. Сріблястими,ясними крапельками вона спускалася на Землю. Все навколо раділо дощу;наповнювалися водою джерельця,забуяли трави,заспівали весело пташки.
Злякалася Засуха і втекла у пустелі, а володар неба подарував планеті Веселку.Саме її кольоровими стежками хоробра Хмаринка повернулася до своїх батьків.

І до цього часу живуть на небі тато Грім, матуся Блискавка та їх донечка добра Хмаринка. А зла чаклунка Засуха ще й досі живе серед кактусів і колючок. Там їй місце.